Молода ґенерація, як їй і належиться, бачить себе винятково модерною й аванґардовою, хоча найчастіше цей модернізм і «аванґарда», по суті, зводяться до лексичної бравади, «клозетового» епатажу, маніпуляції з формальними новаціями столітньої давності, де баба Палажка мислить псевдофілософськими епістемами й оперує джойсівським потоком свідомості. «Стара» критика, щоправда, ледве спроможна оцінити навіть цю нечисельну аванґардистську продукцію, а «нові» критики з лав самої нової ґенерації, як і годиться, потрапляють в екстаз від творів колеґ і ровесників.
Отже, література перебуває в легкому нервовому розладі. А літературознавство майже з насолодою смакує власну втому, алієнацію й розгубленість, іншими словами — кризу.
Криза літературознавства виявляється передовсім у серйозному зменшенні критичної й наукової продукції. І арґумент «нас не друкують» є тільки поверховим поясненням стану справ. Інша річ — «ми мало пишемо», не пишемо навіть для себе в шухляду. Бо не знаємо, що і як писати. Добре, що ми почали говорити, проговорювати різні теоретичні підходи на своїх семінарах і робочих дискусіях.
Українське літературознавство ще хворіє на народництво. Не все і не цілком, але ідея служіння чи політичного внеску часто ще визначає оцінку творчості. Зрозуміло, що Шевченко, Франко чи Стус не лише постаті, життя, біографії, політичні позиції, але й тексти. А текст має свій дискурс, синхронічний і діахронічний, свій контекст, естетичний, філософський, формальний. Про такий дискурс і контекст майже не говориться, не пишеться. В окремих випадках така постановка питання вважається просто громадянською непристойністю.
Наше літературознавство ще не знає української літератури. Очевидне «перебудовне» завдання закрити так звані «білі плями» не виконане. Не описані постаті, періоди, дискусії. Ейфорія перших років перебудови, коли згори було дозволено вивчати власну класику, захлинулася. Газетний патетичний стиль 1988—1991-го так само щез у минуле. Більш-менш познайомилися з Хвильовим, Винниченком, але так і не переосмислили канону української класики в XX столітті. Бракує добрих історій, добрих біографій, описових, ґрунтовних, так званих «не теоретичних» досліджень окремих періодів. Але останні не з’являться, якщо не з’являться нові теоретичні підходи, інструменти досліджень, не виробиться новий поняттєвий апарат. Можлива нетеоретичність літературознавчого твору — міф. І справа не в тому, щоб у кожній невеликій статті викладалася теорія, важливо, щоб у її автора був певний філософський світогляд, візія з загальних питань науки.
Є й інші, дрібніші симптоматично-кризові явища, наприклад, колективні історії й квазітеорії з десятками учасників, в яких губляться концепції. І колективні збірники й монографії, в яких губляться обличчя окремих дослідників, окремі творчі почерки. За ґрандіозністю поставлених завдань, глобальністю ідеологічної тематики багатьох академічних досліджень криється страх текстуальності, непевність у царині тексту і його знакової природи.
Наша наука поки ще не дбає про текст, головний, майже сакральний об’єкт літературознавства у цьому столітті. Література для більшості літературознавців продовжує бути міметичним інструментом, який відображає, передає, має ідеї, сюжети, теми, зміст і т. д. Ніхто, звичайно, не заперечить нині, що література — певна інша дійсність зі своїми внутрішніми законами. І літературознавство чи критика не лише пояснюють смисли літератури, а творять свої специфічні смисли. Однак якими є інструменти аналізу літератури й які смисли творить критика? (Вживаю поняття критики в широкому бартівському розумінні слова.) І нарешті, найважливіше — на які фундаментальні філософські ідеї спиратися літературознавству сьогодні? (На цьому місці можна згадати, що донедавна українське радянське літературознавство мало нібито спиратися на ідеї марксизму з його соціальним релятивізмом, хоча насправді цього не відбувалося.) І не лише українському, а будь-якому?
«Так звана об’єктивність науки полягає в об’єктивності критичного методу»[940], — підкреслював Карл Попер у статті «Логіка соціальних наук», а «…науковий метод полягає у виборі проблем і в критиці наших завжди пробних і попередніх рішень»[941]. Отже, перефразовуючи одного з найбільш артистичних культурісториків XX століття Освальда Шпенґлера, який у зв’язку з осяганням духу Заходу згадував французьке прислів’я tout comprendre, c’est tout pardonner (все зрозуміти, значить все пробачити), можна сказати: поставити проблему, значить її вирішити.