У листах із лікарні він нарікав на одноманітну лікарняну їжу, детально описував її, а також пов’язані з нею фізичні відчуття: одноманітність і неадекватність харчування завдали йому не менших страждань, ніж хвороба.
Як проектується ця риса Коцюбинського-людини на тексти Коцюбинського-автора? Треба сказати, їжі та її споживання в творчості Коцюбинського не менше, ніж у творчості Котляревського або Гоголя. Вона домінує над характерами, над ситуаціями життя героїв, над самим текстом так само, як і над життям автора, що послідовно витворював образ естета, для якого краса, культура, духовність стояли на першому місці. Культивуючи естетизм та елеґантність, він концептуалізує своє власне ставлення до їжі в діаметрально протилежний спосіб. Письменник не говорить правди про себе. Ось — різдвяний обід 1911 р. в Горького, приблизно однаково описаний у листах і до Віри Коцюбинської, і до Олександри Аплаксіної: «Стіл був заставлений всякими стравами — шинка під турецьким флагом і індик під італійським, холодні закуски, вино, квітки і торти» (7, 165). А ось оповідання «Лист», написане в грудні 1911 р. на Капрі. Воно є маніфестом зречення м’яса як символу насильства над беззахисною природою. Оповідання настільки цікаве, що про нього варто згадати детальніше.
На Великдень син відвідує матір і сестру. Вони заготовляють колосальну кількість їжі. Він бачить гори зарізаних курей, качок, нарешті, порося, яке нагадує йому малу дитину, і це видовище вбивства знищує його апетит. У нього невроз. Їжа як насильство, апофеоз manger потрясають його ніжну душу. В кухні він прозріває: їжа дає існування, побудоване на знищенні іншого життя. На початку він протиставляє родинні обіди ресторанам і кав’ярням або фабричним формам годування людей. Наприкінці він не тільки не може їсти м’яса, а й відчужується від родини. «Дні минали безрадісно, в’яло і без того тепла, якого я так прагнув зазнати в родині. Щось стало між нами. Я не смів притулитися до материних грудей, обняти сестру» (3, 237).
В «Листі» Коцюбинський описує себе — тільки «навиворіт», навпаки. У темі руйнування сім’ї, втіленому в утраті смаку і інтересу до їжі, втілились його власний невроз, його особиста драма. Назва цього оповідання так само здається не випадковою для людини, яка писала, за власним визнанням, п’ять-шість листів щодня. Між листами реальними і «Листом» вигаданим, художнім — цілковита прірва. В цій амбівалентності — увесь зрілий Коцюбинський. У творах він хотів бути не тим, ким був насправді. За спокійним плином його сімейного життя ховалася драма почуття, з яким він собі не дав ради. А в текстах він ховає власну особистість, свою психологічну і естетичну розгубленість, інфантилізм, нарцисизм. Коцюбинський, ніколи не переміг своєї роздвоєності; в метафоричному сенсі їжа «з’їла», пережувала і перетравила його любов. Проекцією цієї драми стала література.
1994
A catfish for your thoughts: ukrainian literature at the turning point
In 1798, the first three parts of The Aeneid, a parody of Virgil, appeared in St. Petersburg. Its author, Ivan Kotliarevskyi, Marshall of the Poltava assembly of the nobility, never intended to publish his poem, which he’d written for the amusement of a small circle of friends. The Aeneid was, in fact, the first literary piece written in modern Ukrainian and became the starting point of the so-called new Ukrainian literature, opening a literary era only now coming to an end.
Over these 200 years, the main traditions of modern Ukrainian literature were formed. It was through literature that, gradually, the idea of a notional project came into being. Nationalism went hand in hand with romanticism. Writers became the key spokesmen for national ideas. Ukrainian writers from that time on often focused on what seemed a distant goaclass="underline" the glorious moment when Ukraine would gain independence and statehood. Under brutal pressure from the colonizing power (at first Russia, and then the USSR) literatures task was to enlighten the nation. Writers were invariably called on to perform numerous non-literary roles — as politicians and economists, articulating alternative models of social development, lawyers, arguing for the rights of individuals and nations, and as scholars, defending Ukrainian claims in historical, ethnographic and other research.
Efforts to fight against populist ideas, to modernize the culture, and to enlarge the limits of the national project became central themes of debate within the culture. The struggle became especially dramatic between 1880 and 1920. Around 1929 the debates stopped, and all intellectual discussions receded deep into the subsurface. Today, Ukrainian scholarship is only beginning to reevaluate and reinterpret its national cultural heritage.
All Ukrainian writers faced at least two crucial choices. First, one had to decide what language to write in: Russian or Ukrainian. Secondly, a writer had to choose between the populist notion that art was only a vehicle for the communication of the national idea and, its competing claim, that art needed to be free of any social ideology. Whatever they decided on this second matter, the personal fate of the writer was the same: Ukrainian writers — those who wrote in Ukrainian — were expunged, exiled or executed by a hostile state.