У житті Ореста в Україні залишається багато невідомих і зовсім втрачених сторінок. Значно легше реставрувати другу, еміґрантську частину біографії поета. При всьому драматизмі саме екзильне життя і було життям, адже не доводилося ховати чи калічити свої думки у вічному страху перед НКВД, а можна було просто писати і жити мистецтвом.
У баварському місті Авґсбурґу, де опинився Орест, у січні 1946 р. відбулася конференція МУРу — Мистецького українського руху. Ця організація, заснована кількома місяцями раніше, мала об’єднати українських літераторів, котрі потрапили на Захід. МУР очолив Улас Самчук, ідеологом організації став Юрій Шерех (Шевельов). Тут, в Авґсбурґу, останній повторив свою доповідь «Стилі сучасної української літератури на еміґрації», виголошену кількома місяцями перед тим на Першому з’їзді МУРу.
Декілька років існування МУРу, його організаційна і видавнича діяльність, його ідеологія і літературні дискусії, нарешті, його розкол і розпад в 1949 р., безперечно, належать до найбільш плідних, інтелектуально напружених періодів української літературної історії нашого віку. До розпаду організації спричинилася головним чином група Державина і Ореста («Світання»), виступивши проти основної ідеологічної настанови Шевельова, яка мала б об’єднати всіх членів МУРу навколо творення «національно-органічного» стилю української літератури.
Не менш важливим фактором було й те, що в кінці 40-х років багато хто з табірних колеґ-літераторів і колишніх учасників МУРу роз’їхалися, попрямувавши здебільшого до США й Канади. Орест залишився в Німеччині. Жив самотньо й бідно, видавав поетичні книжки зовсім малими тиражами, переважно на пожертви меценатів та друзів, заробляв перекладами. Займався редакторською роботою, підготував до друку твори Миколи Зерова «Sonnetarium» (1948), «Cataleption» (1952), «Corollarium» (1958), поезії Павла Филиповича, збірник спогадів про Зерова, Филиповича і Драй-Хмару «Безсмертні» (1963), якого сам вже не встиг побачити.
У 1951 р. еміґраційна літературна громадськість відзначила п’ятдесятиліття поета. В ювілейних статтях з’явилися помпезні похвали на зразок «прапороносець української духовності», «співець найшляхетніших поривів людської душі» і навіть «щирий патріот». Останнє визначення пояснювалося бажанням виправдати Ореста, якому не раз закидали те, що він не писав відверто громадянських творів, відмовився від національної тематики і «органічної» національної стилістики.
У 1963 р. поет помер у тому ж таки Авгсбурґу.
Михайло Орест — автор п’яти поетичних книжок Перша — «Луни літ» — видана «Українським видавництвом» Львова — Кракова в 1944 р. Далі були «Душа і доля» (видавництво «Брама Софії», Авґсбурґ, 1946), «Держава слова» і «Гість і господа» (вийшли майже одночасно в 1952 р. у Філадельфії); нарешті, останню, посмертну збірку «Пізні вруна» підготував уже не автор, а Ігор Качуровський, і опублікував її в Мюнхені 1965 р.
Переклади Михайла Ореста становлять другу, не менш важливу частину його спадку. Вони демонструють непересічну освіченість (Орест перекладав з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов)[983], а також рафінований смак при доборі творів і вишукану культуру слова. Він перекладав головним чином поезію. Рідше — прозу. Серед його поетичних перекладів — чимало шедеврів. Крім того, вибір імен і творів може служити ключем до розуміння ориґінальної творчості поета, котрий не писав статей і не турбувався самороз’ясненнями. Переклади Ореста не були холодно-об’єктивним відтворенням ориґіналу, а при повній точності становили акт творчості, який мав збагачувати українське словесне мистецтво, органічно поширювати його мовні, інтелектуальні та естетичні можливості.
У короткій післямові до антології європейської поезії «Море і мушля» (Мюнхен, 1959) Орест знайшов за потрібне захистити свою попередню антологію — французької поезії, якій один рецензент закинув відсутність багатьох імен. Водночас тут він обстоював також свою ідею про роль перекладної літератури в національній літературі: «Антології чужої поезії складаються для власної національної літератури, вливаються в її річище і ні в яке інше. Перекладна література… входить у склад національної літератури тому, що основною і глибоко інтимною ознакою останньої є мова».
983