Переклади Ореста з європейських літератур і його ориґінальні вірші перебувають у такій органічній співзвучності, що деякі переклади іноді можуть здатися віршами самого Ореста, а вірші — перекладами з інших мов.
Поезія Михайла Ореста дотепер недооцінена літературознавцями і не оцінена читачами. Дискусія серед «табірних» поетів і критиків, яка почалася 1945 р., значною мірою заторкнула його творчі принципи. Як уже згадувалося, головним пунктом «ідеології» Шевельова було творення «національно-органічного» стилю в українській літературі. У цьому сенсі він заперечував неокласиків, вважав першорядним завданням літературного процесу «розтрощити раціоналізм неокласицизму»; поезія ж Ореста, на його думку, свідчила про «розклад» неокласицизму. Шевельов приписував «Світанню» і, відповідно, Орестові «європеїзаторсько-епігонську настанову», а його опонент професор Володимир Державин закидав Шевельову «плужанство» і навіть марксизм і твердив, що національна культура — це, по-перше, мистецтво, а вже потім національне, по-друге, втілення не форми, а духу нації. Чи не найширше Державин виклав свої погляди у передмові до «Сонетаріуму» Миколи Зерова.
Пізніше Юрій Шевельов переглянув свою позицію і написав про це у вступній статті до своєї книжки «Не для дітей» (1946): «У своїх нападках на основну Шерехову тезу — про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти й возсіяти царством новим, — Державин був тисячу разів правий». Орест, який не виступав з естетичними заявами, — адже Державин захищав у своїй «ідеології» і його, — складав на своїх опонентів епіграми, котрі здавалися йому вбивчими[984]. Вдалі і невдалі відблиски полеміки проглядаються і в афоризмах Ореста, друкованих під назвою «З записів у нотатнику» в різних числах журналу «Україна і світ», що виходив у Гановері в 50—60-х роках.
Після смерті Михайла Ореста майже автоматично зарахували до класиків, і дискусії на Заході про нього, по суті, закінчилися. А в Україні ніколи й не починалися. Однак проблема залишилася невирішеною. Хто цей письменник, який так явно не вписується в маґістральну лінію української поетичної естетики? Про якого в Антології сучасної української поезії на Заході «Координати» (Нью-Йорк, 1969) сказано, що це «поет, який закриває, радше ніж відкриває, добу»? І про яку, власне, добу йдеться?
Навіть побіжно переглянувши п’ять його поетичних книжок, можна помітити безперечну єдність стилю і естетики. А за стилем прочитати обриси раціонально побудованого інтелектуального світу. Не випадково автор так ретельно укладав свої вірші в збірки не за хронологічним, а за логічним порядком.
Дві перші книжки, «Луни літ» і «Душа і доля», складаються головним чином з віршів, писаних у 30-і роки, вдома. В еміґрації поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових творів.
Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б назвати заголовком першого циклу «Луни літ». Це — Anima Errans, світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе, яке бродить довкола його дому. Майже нічого реального, жодних історичних паралелей. Здається, поет перебуває у самодостатньому світі своєї душі. А вона в силу тільки їй відомих причин така самотня і нещаслива. І поетичний зір бачить навколо себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, — легко збагнути, чому поет помічає лише «голе і пустельне поле», чому думає, що «владарем світу є зло», чому говорить:
Як сказав Данте про «заклятий праліс», в якому він опинився «в путі життя, на середині саме», щоб по тому потрапити до пекла:
(Переклад П. Карманського і М. Рильського)
Жахлива і німа пуща контрастує зі світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших двох (і всіх наступних) збірок Ореста. Досить швидко з’ясовується, що це улюблений образ поета. І що це більше, ніж образ.
Михайло Орест любить і вміє описувати ліс. Його кольори і звуки. Його картини і картинки. Нарешті, його настрій у тональності спокійної радості споглядання живої природи. Живі ліси природи звучать хоралами. Або сповиті в спокійну тишу. Це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Замість білини й холоду з’являється голубе і зелене. Замість зими — тепле літо. Якщо в тих інших віршах мова йшла про смерть, тут вона — про красу, воскресіння і безсмертя. Це поезія спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух, динаміку.
984
Одна з них, написана рукою Ореста, збереглася в архіві Олега Зуєвського, який також належав до групи «Світання»:
М. Цуштербендер
ШЕРЕХОВІ & КО[САЧЕВІ]
(з нагоди роз'їзду емаґрації і в порядку літературних підсумків)
Життя і смерть ви провіщали, як оракули.
Про кон’юнктурний ревне дбали резонанс,
Над «Білим світом» Барки умиленно плакали.
І лихословили, і без кінця балакали…
Так, здобули ви слави непомеркні факели
І в край безсмертя — ашуранс!
6.VII.1949