Протягом деякого часу в першій половині 20-х років між фройдизмом і марксизмом точилася дискусія. Одні її учасники вважали, що фройдизм може бути плідно засвоєний і застосований марксизмом; їхні опоненти твердили, що фройдизм як ворожа марксизмові течія має дістати гідну відсіч. Дискусія велася на сторінках спеціальних медичних журналів (як-от «Основы психоневрологии»), політичних, партійних видань, а також не оминула головних українських літературних журналів. Серед них «Червоний шлях» і «Життя й революція» доклалися до розвитку критичного дискурсу фройдизму в 20-х роках чи не найбільше.
1926 р. предмет дискусії сформулював Микола Перлін у статті «Фройдизм і марксизм»: «Суперечка зводиться до того, чи можна, будучи марксистом, тобто матеріалістом, визнавати науку Фройда за справжню в яких-небудь частинах, чи марксист повинен відкинути Фройдову науку як реакційне, ідеалістичне побудування, що суперечить з матеріалістичною наукою. Ми не знаємо ні одного марксиста, який приймав би фройдизм безвідмовно, без чималих поправок та доповнень. Уся справа, виходить, є в тому, чи треба його відкинути цілком, чи частину прийняти, використати й розвинути. З авторитетів-марксистів, які вважають за можливе помирити марксизм з фройдизмом, треба назвати насамперед Л. Троцького, К. Радека, потім Рейснера, Фридмана, Залкінда та інших. Навпаки, фройдизм критикують, не зазначаючи ніяких позитивних боків, А. Деборин, Н. Карев, В. Юринець та інші».
Микола Перлін кваліфіковано викладає головні ідеї фройдизму і визначає ті напрями, де між фройдизмом і марксизмом може бути співпраця, а також ті, де вона неможлива. Його особиста критика Фройда, як на 1926 р., іще дуже м’яка. Вона займає не більш як одну сторінку, в той час як виклад ідей Фройда займає близько двадцяти. Головну критику Перлін спрямував проти Фройдових поглядів на мистецтво та релігію. Художній твір, на думку українського критика, формується не з психології його автора, а під впливом соціального оточення (ідеології, класу тощо). Критика походження релігії коротка і плутана, хоча головна думка ясна: якщо релігія — це ідеологія, то її не можна розглядати в рамках термінології «тотему», «інцесту», «Едипового комплексу» тощо. Резюме Перліна: фройдизм корисний лише тоді, коли запроваджений у марксистській соціологічній рамці. Коли він, на протилежність марксизмові, запроваджує свої соціологічні закони, він стає «реакційною, неправдивою, суб’єктивно-ідеалістичною теорією».
Опублікована того ж року стаття Степана Гаєвського «Фройдизм у літературознавстві» мала гострішу тональність. До того ж автор не дуже добре знав, із ким він бореться: фройдизмом, російським формалізмом, котрий, як і фройдизм, виявляв інтерес до аналізу еротичної образності, чи взагалі з усіма тими «мисливцями» на полі літератури, які нібито на ній зовсім не розуміються. До «мисливців» передовсім належали фройдисти.
В середині 20-х відбувається перехід на антифройдівські позиції у сфері медицини. Це засвідчують дебати між київським лікарем Валентином Гаккебушем (критиком психоаналізу) та одеським лікарем Мойсеєм Вульфом (захисником психоаналізу, головою Російського психоаналітичного товариства) на сторінках київського журналу «Современная психоневрология» в 1925 і 1926 р. Гаккебуш спрямовував критику не проти Фройда, якого вважав «владарем дум сучасного нам суспільства „присмерку Європи“», а проти так званого «дикого психоаналізу», повального й дилетантського захоплення ним, а щонайгірше — некваліфікованого застосування його ідей у клінічній практиці. Вульф заперечував арґументи Гаккебуша. Своєю чергою, Гаккебуш відкидав Вульфові докази, обурюючись головно тим, що все у фройдизмі «втиснуто в безодню сексуальності».
В другій половині 20-х до лав найнепримиренніших антифройдистів в українському інтелектуальному середовищі став Володимир Юринець. Він засуджував фройдизм у своїх статтях; розділ «Фройдизм та марксизм» посідає чільне місце в його книжці «Філософсько-соціологічні нариси» (Харків, 1930). Цікаво, що до війни Юринець навчався у Віденському університеті на фізико-математичному і філософському факультеті, в Парижі захистив докторську дисертацію з філософії і, безперечно, мав можливість познайомитися з ідеями фройдизму з перших рук. Цікаво й те, що 1911 р. він видав збірку віршів «Чергою хвиль», у якій виступив як епігон модерни, за що зазнав жорстокої критики. 1925 р. він очолив Інститут філософії в складі Харківської Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів, із трибуни якого повів боротьбу з фройдизмом (буржуазним націоналізмом, Хвильовим та загалом усією українською літературою, що не вписувалася в ідеологічні рамки сталінізму).