У фіналі поеми Гонта (який вчинив найбільший злочин — убив власних дітей) ховає своїх малих синів у полі, рівняє землю над їхніми тілами, щоб ніхто не знав, де їхня могила, і зникає в диму пожежі палаючої Умані.
Ставлення Шевченка до цієї «козацької слави» амбівалентне. Історія гайдамаків — це почута в дитинстві розповідь його діда, перемішана з медитацією на цю тему вже зрілого поета. Це є водночас роздумами на тему української історії: гайдамаччина була кривавим спалахом, який за рік ущух, також зруйнована була Січ, і Україна заснула, її історія ніби закінчилася, залишилась тільки в піснях та переказах старих людей. Рядком однієї з пісень не випадково завершується поема.
В поемі переплітається багато голосів і стилів: наративні уривки з медитативними, фраґменти пісень або стилізацій під пісні з пейзажами, оповіді героїв від першої особи з прозовими діалогами. Голос автора так само присутній і не завжди збігається з голосами нараторів. Шевченко вважає, що зразок історії, продемонстрований гайдамаччиною, є далеко не зразковим, власне, так не повинно було бути, кривава гримаса історії є непоправною помилкою. Він запитує: «А за віщо, за що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататься…» Однак конфлікт почався із заздрості і руйнівного інстинкту однієї сторони і продовжився в бажанні нащадків-сиріт другої сторони помститися: «Замучені руки Розв’язались — і кров за кров, І муки за муки!»[993] Автор покладає велику вину на «ксьондзів, єзуїтів», які, на його думку, пересварили «дітей старих слав’ян».
Тема вбивства Гонтою дітей не може не викликати асоціацію з романом Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Тарас Бульба вбиває свого сина Андрія за зраду. Любов до жінки з ворожого польського табору виявилася міцнішою за любов до України, і за це старий козак карає свого сина. Гонта у Шевченка вбиває малих і беззахисних дітей, які ще жодного злочину перед Україною не вчинили. Їхня вина лежить у самій їхній крові — напівпольській, і в тому, що вони охрещені матір’ю в католицьку віру. Якщо вбивство Тарасом Бульбою сина Андрія містить в собі певний елемент романтичної справедливості, то вбивство Гонти несправедливе і шокуюче, адже це вбивство малих дітей.
На думку американського дослідника Григорія Грабовича, вбивство Гонти має декілька вимірів і пояснень: «Згідно із зовнішнім „ідеологічним“ поясненням, Гонта вбиває синів тому, що їхня мати була полькою і католичкою, тобто в знак „святої помсти“ полякам. Так само на поверхні лежить і ще один ідеологічний, конкретно — слов’янофільський мотив пояснення. В основі його трагічне відчуття, що своїм вчинком Гонта вбиває будь-яку надію на примирення. Однак на глибшому, символічному рівні вбивство синів означає очищення, здійснене з огляду на той факт, що вони існували між двома світами — польським, католицьким, і козацьким, православним, і, як усі проміжні постаті, були зіпсованими. Я вже відзначав, що на цьому рівні жодне примирення неможливе. Але мертвими їх можна знову включити в козацький світ. Коли Гонта ховає синів, їхні тіла вже називаються козацькими („козацьке мале тіло“), а їхня смерть стає значною і сакральною, адже, за власними словами Гонти, ці діти, як і він сам, померли за Україну („… ви за неї / Й я за неї гину“)»[994].
Вбивство Гонтою синів, в інтерпретації Грабовича, є частиною певної моделі родини, яка не функціонує. У випадку Гонти вона є найбільш шокуючою. Однак у цілому ряді інших наративних поем Шевченка можна побачити інші варіанти цієї моделі недіючої родини. Сім’я є спотвореною і скаліченою. Вбивство в її рамках (братовбивство, батьковбивство, а також вбивство батьками дітей) є типовим виявом цієї скаліченості. Ще один вияв — «злочини проти природи», тобто інцест. Ще один — зґвалтування чи нещасливе кохання нерівних (модель Катерини) і відтак велика кількість сиріт-байстрюків, які потенційно можуть стати і часто стають об’єктом насильства і вбивства.
Григорій Грабович перелічує твори, в яких відбувається вбивство батьками своїх дітей: «В „Утопленій“ мати вбиває дочку в нападі ревнощів і ненависті. В „Титарівні“ Микита кидає в криницю своє позашлюбне немовля, а в „Русалці“ мати топить свою нешлюбну дочку. Звичайно, убивство дітей зумовлюється насамперед тим прокляттям, яке робить недосяжним для героїв самі шлюбні зв’язки. Але знищуються також і діти від тих шлюбів, які все ж таки здійснюються і де діти стають елементом медіації, примирення, що його вимагають закони суспільного життя»[995].