Кудеяр подивився на труп повішеної і пізнав свою Настю.
На людській мові не знайдеться слів, щоб висловити те, що відчув тоді Кудеяр.
— Сідай і обідай! — наказав Малюта.
…Кудеяр сів за стіл, узяв ложку й почав підносити до рота щі, зачіпаючи рукою холодну ногу своєї мертвої Насті.
— Мало їв, ще їж, — сказав Малюта, — а то голодний будеш. Ще з’їж шматочок мяса.
Кудеяр почав діставати з миски шматок м’яса і тоді знов зачепив ногу небіжчиці, й нога, захитавшись, ударила його в губи.
— Ха-ха-ха! Поцілувався з дружиною, — зареготався Малюта.
— Диви, жінки не з’їж замість яловичини, — додав один з опричників.
…Вони вийшли. Малюта пішов докласти цареві. Кудеяр з опричниками стояв на дворі. В очах його не було ані сльози. Він мовчки й ніби байдуже дивився в далечінь»[1006].
Повість Костомарова про розбійника часів Івана Грозного, на думку Петрова, має певні літературні умовності, також віддає данину історичним та етнографічним джерелам, але, найголовніше, відбиває особисту проблему самого автора. Йдеться про те, що Кудеяр губить жінку, яку кохає. Те ж саме робить Костомаров, який перетворює свою любов до Аліни в «трупне ніщо». Петров так і не дає відповіді на запитання: «Що таке жорстокість?» Так само він не відповідає на запитання, навіщо Костомарову ці жорстокі, відразливі сцени на зразок процитованої. Петрову йдеться про сублімацію підсвідомих переживань Миколи Костомарова, який проектує себе в образі Кудеяра.
Відомо, що стиль не існує окремо від репрезентацій певних концепцій автора. В цьому сенсі насильство може бути функціональним прийомом, драматизацією тих конфліктів, про які йдеться авторові, зокрема, якщо конфлікти мають ідеологічний, політичний характер. Дуже важко відділити концепцію від тієї вербальної форми, в якій вона репрезентується. Тому в цій праці буде заторкнуто питання політичного, ідеологічного контексту літератури. Хоча особливості репрезентацій, метафор, мови, тяглість цієї мови, її, так би мовити, автономне життя буде стояти в центрі уваги.
Жорстокі сцени в поезії Тараса Шевченка є драматизацією, загостренням певного уявлення автора про історичну долю України. Тому насильство-помста є важливою складовою його глобальної концепції визволення України від прокляття її долі.
У Стороженка насильство-помста є частиною того ж самого, однак гранично заідеологізованого конфлікту. Загадковим, однак, залишається запитання про причини концентрації насильства та вбивства жінок. Схожий мотив у Миколи Костомарова, за інтерпретацією Петрова, є проекцією його психологічних проблем. Образи всіх трьох авторів (ріки ворожої крові, помста, спрямована на іноземців-іновірців, нарешті, убивство жінки) отримали дальше життя, так би мовити, літературні реінкарнації в багатьох текстах, написаних у XX столітті. Часто сцени насильства були самодостатніми, позбавленими будь-якого сенсу, окрім самої жорстокості.
У зв’язку з темою жорстокості, втіленої в мові, цікаво згадати статтю німецького філософа Мартина Гайдеґера «Гельдерлін і сутність поезії». В цій статті Гайдеґер, котрий у своїй філософії приділяв велику увагу питанням літератури і мови, виходить з кількох тез Гельдерліна, якого вважає поетом, що збагнув саму сутність поезії. Одна з них: поетична творчість — це найневинніше із занять. Наступна: мова — найнебезпечніше з благ. Гайдеґер намагається пояснити ці тези, а також зв’язок між ними.
Отже, перше запитання: наскільки невинною є поезія? «Поезія народжується в скромних шатах гри. Нічим не пов’язана, вона створює свій світ образів. Але, як замкнена у собі, вона й не виходить за межі уяви. Тому всі її акції, які могли б значно підірвати нашу невинність, стають нечинними. Отже, поезія безневинна, вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не втручається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова…»[1007]
Коли Гайдеґер говорить про мову як «найнебезпечніше із благ», йдеться про філософський зріз небезпеки. «Небезпека — це загроза для буття з боку сущого…. Тільки мова вибудовує простір, в якому під загрозою є все буття, простір, в якому можна заблукати…»[1008] Мова є благом у тому сенсі, що вона є знаряддям порозуміння: «Вона є знаряддям, яким людина володіє, як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого»[1009].
1007