Навіть такий теоретик, як Михайло Бахтін, котрий ціле своє життя перебував поза маґістральними шляхами розвитку теоретичної думки, хоча залишив у цьому розвиткові вагомий слід, зазначив одного разу в контексті зв’язку літератури і культурних студій: «Найбільш напружене і продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих сфер її, а не там і не тоді, коли ці сфери замикаються у своїй специфіці»[1014].
Бахтін, очевидно, не знав, що міркує в унісон із західними філософами і теоретиками, які виявили серйозний інтерес до поняття «марґінесу» і «марґінальності». Поняття марґінесу, порога, межі не були відкриттям XX століття, однак саме в структуральних дослідженнях 50—60-х років вони опинилися в центрі уваги.
Філософсько-теоретичні передумови
Структуралізм був спробою нової загальної системи, яка б знову з’єднала світ, що в епоху модернізму зазнав фатального роз’єднання, розпаду, розколу. Філософські системи XX століття у свій спосіб переживали модерністську алієнацію людини від реальності, а також фраґментацію знання на ізольовані дисципліни. Однак сам структуралізм був не дисципліною чи наукою, а лише методологією, котра пропонувала певний вихід з тупика фраґментації і мала певні філософські претензії на об’єктивність та універсальність. Останні передовсім полягали в тому, щоб зробити крок за межі традиційної феноменології та гуманізму. Структуралізм цікавився іманентними відносинами, які існують у мові та у всіх символічних і дискурсивних системах. У широкому сенсі структуралізм був поглядом на реальність, при якому головний акцент ставився не на індивідуальних об’єктах, а на стосунках між ними.
Однією з найвидатніших постатей структуралізму справедливо вважається французький антрополог Клод Леві-Строс. Навіть термін — «структуралізм» належить йому. Саме цей вчений запропонував застосувати методи лінґвістичної структури до вивчення суспільних наук у цілому і до вивчення міфів та ритуалів зокрема. Йому належать визначення понять «структура», «бінарна опозиція», «бриколаж», «міф» та багатьох інших. Однак, окрім чисто методологічних, його праці з етнології та антропології мають політичне значення. В них він атакував міф про універсалізм, поставив під сумнів універсалізм будь-яких політичних правил чи цінностей, а також людей, які їх висунули або вигадали. Він одним з перших західних інтелектуалів поставив запитання про те, чи не були часом так звані універсальні політичні правила та принципи західної цивілізації прикриттям західного етноцентризму, колоніалізму і навіть геноциду. Якщо перевести політичну проблему в рамки філософського дискурсу, то йшлося про владу, вищість центру (Заходу, західної цивілізації) над марґінесом (усім незахідним світом та його культурними традиціями).
Клод Леві-Строс спричинився до головної дискусії з приводу деконструкції навколо опозиції центр — марґінес, а в ширшому сенсі до дискусії про обмеження структуралізму і необхідність перегляду його головних теоретичних засад. У цьому сенсі Леві-Строс був якщо не предтечею, то принаймні стимулом для наступних після структуралізму теоретичних методологій — постструктуралізму і деконструкції.
Опозиція між центром і периферією, між внутрішнім і зовнішнім, за спостереженням Леві-Строса, повторюється в розміщенні селищ різних племен (на островах Тробріан в Індонезії, бадуї у західній частині Яви, віннебаго — племені з району американських Великих Озер та ін). Вона є універсальною, а разом з нею універсальною є і складна система інших опозицій: між сакральним і мирським, сирим і вареним, целібатом і одруженням, чоловічим і жіночим.
Далі Леві-Строс підкреслює, що «обидва члени опозиції обов’язково нерівні з огляду на соціальний або релігійний престиж, а то й на обидва одночасно»[1015].
Аналіз селища племені бороро дещо ускладнює модель. Тут є ті ж самі опозиції центру і периферії, сакрального і мирського, чоловічого і жіночого. Однак Леві-Строс спостерігає, що концентрична дуальність є динамічною, «вона несе в собі приховану троїстість»[1016]. У той час як діаметральна дуальність є самодостатньою.