Феміністична критика паралельно переосмислює існуючі канони у свій спосіб. Вона доводить, що письменниці-жінки були несправедливо вилучені з канону і повинні туди повернутися. Вона так само розглядає твори канонічних авторів («білих мертвих чоловіків») на предмет їхнього віковічного місогінізму або зневаги до жінок.
Абсолютно всі критики канону дотримуються погляду, що «Формування й ревізія літературної традиції і канону відображають ідеологічну боротьбу, а не природний естетичний лад»[1050] («Деколонізація традиції. Нові погляди на „британські“ літературні канони XX ст.», 1991). У цитованій монографії її автори так само твердять: «Якщо традицію розглядати як форму культурного імперіалізму, тоді ці есе намагаються деколонізувати літературну територію імперії»[1051].
Ще один дещо глобальніший процес стосується «західного канону» в цілому. У його центрі стоять англомовні літератури, передовсім американська і англійська. До них прилягають так звані «великі» літератури, творені французькою, німецькою, іспанською, італійською мовами. Все інше — від Скандинавії до Португалії та слов’янських країн — це периферія, околиці канону і «великої» європейської традиції. Останнє десятиліття позначене розмиванням «західного канону». Такі лауреати Нобелівської премії, як Воле Шоїнка (Ніґерія), Дерек Волкот (Тринідад-і-Тобаґо), Недін Гордимер (Південна Африка), Нагіб Магфуз (Єгипет) та інші показують не тільки бажання Нобелівського комітету бути політично коректним, але й реальну зміну «західного канону».
Злам канону в західному літературознавстві збігся або став результатом зламу теорії. Як пише Алвін Кернан у книжці «Англійське зсередини і ззовні. Місця літературної критики» (1993) про сучасну теорію: «Ніщо не залишилося поза сумнівом, мабуть, ніщо не викликає довіри»[1052]. Він говорить про те, що там, де були «літературні твори мистецтва», залишилося тільки те, що називається «текстами», там, де раніше шукали складних значень, тепер — набір поламаних знаків, літературна критика стала полем інтелектуальної боротьби структуралістів, деконструктивістів, герменевтиків, феміністів, нових істориків, марксистів і представників «чорних» і «гей» напрямків[1053]. Ще один симптом літературної кризи — зникнення кафедр літератури з американських університетів, на зміну яким прийшли кафедри культурології (де література розглядається лише як один із засобів структурування свідомості) і комунікацій — де художнє слово цілком позбулося своїх колишніх привілеїв і розглядається як засіб нагромадження і поширення інформації[1054]. Як наслідок, спостерігаємо повне руйнування американського (адже йдеться передусім про нього) канону.
У тій самій колективній монографії патріарх американського літературознавства Леслі Фідлер зазначає, що одна з функцій літературних студій — визначення і збереження канону. В 30-х роках «нові критики» Джон Кроу Рейсом, Ален Тейт і Ф. Р. Лівіс надихнули Фідлера на спробу створення безмежного і вічно мінливого мета-канону. Література в такому каноні мала бути не актом конформізму і покори визнаному авторитетові, а засобом виклику по відношенню до існуючого статус-кво. Але епігони модернізму знищили один канон, щоб створити ще один, значно догматичніший[1055]. Модерністський канон був наступний після вікторіанського. Після модерністського прийшов, на думку Фідлера, ще більш тоталітарний. Його створили учасники культурної революції 60-х років. Він складається за принципом «політичної коректності», визначеної ліберальним академічним істеблішментом. Тому в ньому значно менше, ніж раніше, «мертвих білих чоловіків», а письменники представлені за принципом раси, етносу, статі. В основі його не естетичний критерій, а моральний та ідеологічний.
Отже, маємо критику, яка руйнує канон, але маємо і критику, яка його захищає. До останньої належить ще один патріарх американського літературознавства, автор понад двадцяти фундаментальних монографій з американської, англійської літератур та теорії Гаролд Блум, який у 1994 р. видав книжку «Західний канон. Книги і школа віків». Ця праця відкривається передмовою «Елегія канонові». Власне, всі п’ятсот сторінок цієї праці є захистом канону від уже згадуваних вище його розхитувачів, серед яких найбільшої критики Блума заслужили послідовники Мішеля Фуко, представники найбільш модного тепер напрямку, який називається «новий історицизм», послідовники деконструкції, феміністичні критики, афроцентристи, марксисти. Усі вони, за визначенням Блума, належать до «школи опору».
1050
Decolonizing Tradition. New Views of Twentieth-Century «British» Literary Canons. Ed. by Caren R. Lawrence. — University of Illinois Press, 1991. — P. 2.
1052