Але повернімося до «Енеїди». У промові на святкуванні сторіччя з дня її публікації М. Грушевський сформулював концепцію «відродження» літератури. Про саму «Енеїду» Грушевський говорив поблажливо: Котляревський «не надавав особливого значення своїй травестії… Появою своєю вона не зробила епохи. …Не примітно, щоб вона збудила якийсь рух»[1065]. Іншими словами, «її поява являється властиво конвенціональною границею, як і взагалі переважна більшість всяких поділів і границь в безконечних перемінах історичної еволюції». Такою границею «Енеїда» може вважатися просто як перша друкована книжка нової української літератури. Історія літератури є історією відродження народу, «слово вирятувало український народ з видимої загибелі»[1066]. У Львові і Києві святкували Котляревського як «батька української літератури» з акцентом на другому. І хоча про Котляревського так само багато писалося і говорилося, головним було сторіччя літератури і глобальний політичний підтекст цієї події.
У святкуванні сторіччя «Енеїди»/української літератури в різних формах взяли участь усі українські письменники і політичні діячі. І хоча Леся Українка вже написала свою п’єсу à la moderne «Блакитна троянда» (1896) і наступного року (1899) напише статтю «Малорусские писатели на Буковине», де виступить із захистом «модернізму», а Хоткевич невдовзі напише «Поезії в прозі» (1902), які видадуться блюзнірством С. Єфремову та іншим ідеологам народницьких принципів у культурі, — однак обидва названі автори святкували століття української літератури в єдиному пориві зі своїми майбутніми критиками. Всі — і майбутні модерністи, і народники — були єдиними в утвердженні політичного значення української літератури, і свято стало маніфестацією цього значення.
Святкування століття української літератури як політична подія завершилося через п’ять років відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві. Це окрема надзвичайна історія, в якій чи не найяскравішим образом був поїзд, що вирушив з Києва до Полтави 28 серпня 1903 р.; у ньому мало не всі пасажири розмовляли українською мовою і цілу ніч співали народних пісень (цей образ повторився за яких дев’яносто років, коли з Галичини на Схід вирушили поїзди й каравани автобусів на різноманітні національні фестивалі); і велелюдне відкриття пам’ятника 30 серпня, в якому взяли участь тисячі людей; нарешті, того ж вечора засідання Полтавської міської думи, на якому Коцюбинський безперешкодно виголосив вітання українською мовою; але коли те ж саме спробував зробити М. Міхновський, керівник зібрання заборонив це, і публіка на знак протесту покинула залу. На думку присутнього при цьому Єфремова, «полтавське свято вперше довело існування українського громадянства»[1067]. Заслуга Котляревського й усієї літератури тут була пряма. Літературна вартість самої «Енеїди» нікого не цікавила.
За сто років по тому святкування ювілею «Енеїди» у вересні 1998 р. мало схожі й відмінні риси. Воно складалося з тих самих заходів: вистав у театрах, наукової конференції (цього разу в Полтаві, і в десятки разів більшої за львівську «академію»), мітинґів (мабуть, чисельно менших, ніж 1898 р. у Львові або 1903 р. в Полтаві), літературних вечорів, статей у журналах.
Те, що колись було політичною маніфестацією, через сто років відбувалося в рамках офіційної політичної культури: коло пам’ятника Котляревському в Києві виступали віце-прем’єр з гуманітарних питань і голова Спілки письменників України.
Котляревського-письменника вшановували на вечорі в Спілці письменників. Вечір не зібрав ні провідних, найвизначніших авторів сьогоднішньої України, ні найвизначніших критиків, ні найвизначніших, рівня Грушевського, політичних діячів. Виступали переважно так звані «письменники-гумористи»: Олесь Жолдак, Віктор Баранов, вечір провів Михайло Шевченко (Літературна Україна. — 1998. — 24 вересня). Можна припустити, що Котляревський фігурував передовсім як гуморист.
Наукова конференція в Полтаві, присвячена Котляревському, була вже, власне, другою в межах короткого часу: 1994 р. в тій же Полтаві відбулася конференція, присвячена 225-річчю з дня народження Котляревського. Конференція 1998 р. заслухала десятки чи навіть сотні доповідей, однак форумом концептуального осмислення української літератури двохсот останніх років вона не стала. Та й завдання такого не ставилося. Відновлена «Київська старовина» видала число під загальною назвою: «200 років нового українського письменства у сучасних дослідженнях» (1998. — № 5); деякі інші журнали (Слово і час. — 1998. — № 9—10; Сучасність. — 1998. — № 12) присвятили Котляревському чи двохсотріччю літератури статті, більшість яких не виходили за межі фактографії та народницьких і радянських дискурсів. (Винятком є стаття Миколи Бондаря «Діалог з історичним часом: формування нової української літератури» (Київська старовина. — 1998. — № 5.)
1065