Про те, щоб усі українські письменники взяли участь у святкуванні ювілею «Енеїди»/української літератури, як це було колись, не могло бути й мови. По-перше, самих письменників стало значно більше, по-друге, вони вже давно не мають бачення минулого і майбутнього, котрі могли б їх об’єднати. Під час відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 р. з’явилася відома фотографія, на якій урочисто в два ряди сиділи і стояли Коцюбинський, Стефаник, Леся Українка, Олена Пчілка, Хоткевич, Самійленко і Старицький. Уявити свято, на яке б з’їхалися Мушкетик і Андрухович, Шевчук і Забужко, що потім позували б для спільної фотографії, досить важко. Мабуть, такої літературної дати українська література вже не має. Сто років тому дві умовні партії — модерністів і народників — могли об’єднатися навколо Котляревського як політичного символу, або, за словами Грушевського, того, хто дав «конвенціональний початок» літературі, яка, в свою чергу, дала початок громадянству і державності. Сьогодні дві партії залишилися, однак конфлікт між ними не лише не вичерпався зі здобуттям незалежності, але й загострився, і спільних політичних і культурних цінностей залишилося обмаль. Перша — «постнародницька» — група значно чисельніша і галасливіша за другу; крім того, вона охоплює як офіційний, так і антиофіційний дискурси. Тому її політичне обличчя невиразне. Друга — «постмодерністська» — претендує на європейську орієнтацію, ліберальні погляди і на опозицію до офіційної культури.
Українська література вже не має єдиної політичної мети — бути формою політичної мови і боротьби. Мети досягнуто 1991 р., Україна стала державою, цензури не існує, можна писати все що завгодно. Однак замість шаленого літературного і літературознавчого буму виникли інтелектуальний вакуум, роздоріжжя, банальність смаків та оцінок, яка особисто мене примушує ностальгійно сумувати за якістю критичних суджень навіть добрих старих народників Грушевського і Франка. Крім того, все це супроводжується вивільненням культурних комплексів і фобій і повторенням домодерних риторик, місце яким давно в літературному музеї.
Це ясно засвідчило минулорічне святкування так званого 200-ліття літератури. Воно не мало і не могло мати суспільного, політичного резонансу, схожого на той, що його мало святкування століття. Культурні ритуали, успадковані від минулого, — «літературні вечори», «ювілейні академії», помпезні роздуми з нагоди 200-ліття «Енеїди», 135-ліття Бориса Грінченка, 160-ліття Івана Нечуя-Левицького (називаю лише кілька дат з тих, що ретельно відзначалися впродовж 1998 р.) — не викликають того відгуку, як сто чи хоча б десять років тому. Зали в час ювілейних вечорів залишаються напівпорожніми, а ювілейних роздумів ніхто не читає.
Невідступне бажання святкувати ювілейні дати і моделі цих святкувань засвідчують, що переосмислення і деконструкція культурної спадщини і зміна форм культурного життя відбуваються повільно або зовсім не відбуваються. Література, яка впродовж двохсот років виконувала місію політичної модернізації, сьогодні найменш модерна, найменш реконструйована галузь української культури. Вона практично не здатна до самокритики і самоіронії, не кажучи про деконструкцію минулого. Якщо в ній і відбуваються діалоги й полеміки, то вони неодмінно мають вкрай вульґарний стиль.
Незмінність, консервація часто визначаються як гасло. Це особливо красномовно засвідчило ще одне святкування, яке відбулося в 1998 р., а саме — 160 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Того самого, чиї писання шокували Лесю Українку, а теоретизування викликали скепис в Івана Франка. Тим часом минулого року в ґлорифікації Нечуя-Левицького зійшлися такі, на перший погляд, далекі постаті, як Борис Олійник та В’ячеслав Медвідь. Медвідь вважає творчість Нечуя-Левицького золотою спадщиною, зразком, з яким варто змагатися; тим часом до авторів, які не варті змагання, він зараховує Підмогильного, Хвильового і Винниченка[1068]. Олійник говорить щось подібне: «Змінюються часи — Нечуй залишається»[1069]. Цікаво, що це — цитата з Олеся Гончара, в якій далі говориться: «Саме ж таким людям, як він, людям моральної чистоти, вірності, здатності до подвижницької гуманістичної праці, ми завдячуємо тим, що ні на яких найчорніших вітрах світильники нашої культури не погасли». Ці слова Гончара можна легко застосувати до кожного класика, з ним включно. Над сакралізацією останнього працює ціла армія української інтеліґенції з метою леґітимізації власної лояльності в радянські часи. Принцип такий: якщо Гончар був півжиття членом ЦК, лауреатом Сталінських і Державних премій СРСР і може сьогодні претендувати на роль зразка моральної чистоти, то чому не можуть усі ті, що писали про нього або навіть жили в одну з ним епоху?
1068
1069