Дискурс Бориса Олійника за мотивами Нечуя-Левицького стосується кількох важливих моментів, під яким підписалися б його супротивники з протилежного політичного табору:
1) він засуджує критику минулого, яка поширилася останнім часом. «Так, гейби наше суверенне сьогодення почалося з нуля»;
2) він визначає авторів такої критики: «доморощені мазохісти» зазіхають на українську словесність;
3) він захищає «чисту» мову Нечуя-Левицького як зразок, «справжнє диво», як «свято, яке завжди з тобою». В ідеалі ця мова має законсервуватися на Нечуї-Левицькому чи хоча б на Гончареві, тобто хочеться її бачити цілком порожньою, закритою до сьогоднішнього дня з його політичними і лінґвістичними пристрастями.
(При цьому Олійник лицемірно дивується, що не всі народні депутати проголосували за обов’язкове вивчення української мови в школах, і висловлює думку, що справа «не в лівих чи правих…», а в поганому знанні мови.)
Олійник — комуніст, постать мало не ненависна в лавах патріотичної інтеліґенції, однак його похвали класикам на зразок Нечуя-Левицького, його нелюбов до «нігілістів», котрі критично реінтерпретують цих класиків, його похвали на адресу «чистої» (не такої, як у якогось Андруховича) української мови поділяє велика кількість його політичних опонентів різного віку.
Всіх українських письменників сто років тому об’єднувало існування спільного ворога. Тому непримиренні опоненти Єфремов і Хоткевич могли зустрітися на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, а Хоткевич міг опинитися на одному фото з Самійленком.
Сьогодні з’явилося відчуття (скоріше за все, ілюзорне), що старого спільного ворога більше немає. Але для виправдання власних невдач, проблем і комплексів ворог дуже потрібний.
Пошук ворогів перемістився всередину системи. Першим ворогом визначена та інституція, яка раніше здавалася вирішенням усіх проблем, а саме — Українська держава. Держава, котра не виправдала надій, не нагодувала і не надрукувала всіх письменників, стала найбільшим розчаруванням. Це розчарування артикульовано в останні роки тисячі разів різними людьми. І не лише офіційними функціонерами чи особами старшого віку. Вже згадуваний Медвідь, псевдомодерніст і псевдоліберал, декларує свою аполітичність і водночас потребу України в інквізиції і людях у військовій формі, досить ясно визначає свої стосунки з державою: «…відбувається метафізичний спротив державі, яка могла б хоч трохи поважати письменника»[1070]. Хоч думка висловлена плутано, її сенс із контексту такий: я дев’ять років не видавав книг державним коштом, звідси «метафізичний спротив». Держава не виправдала сподівання, вона не виявилася такою, як хотілося, вона не утримує письменників, і ламентації й прокляття здіймаються до неба останні декілька років.
Другий, як не дивно, ворог Медвідя і багатьох інших українських «діячів культури» — жінки, передовсім феміністки, які не народжують дітей, не є сексуально вдоволеними, нарешті, не так, як треба, тлумачать українську класику і потенційно можуть добратися до сучасників, з Медвідем включно. Ненависть до жінок і феміністок (а кожна жінка потенційна феміністка), висловлена в крайньо брутальних формах, є чи не головним культурним дискурсом сучасної української культури. Якщо 100 років тому Кобринська могла на святкуванні сторіччя літератури говорити про жіноче питання, а українські чоловіки-письменники, соціалісти за політичними поглядами, заохочували таку постановку проблеми, то сьогодні чоловіки-письменники брутально висловлюють своє неприйняття фемінізму, а іншими словами — свій клінічний страх втратити авторитет, який, як їм здається, вони ще мають.
Ще один ворог — іноземні українці, які відірвалися від «рідної культури», і разом з ними весь ситий та нерозумний Захід. Шевченківська тема «в своїй хаті своя правда» є однією з улюблених у колах «проґресивних» українських письменників. Однак уперше вона так сміливо артикульована «ґуру» багатьох «постмодерністів» та їхніх адораторів Валерієм Шевчуком. Закордонні українці, пише Шевчук, «вбиті ситими суспільствами і для складних, гарячих і справжніх умов життя в Україні вже непридатні. І це в той час, коли Україна потребує роботящих рук, і грошей, і завзяття, і горіння, і фанатизму, і патріотизму…»[1071]. Але не лише українську діаспору «з’їло», за словами Шевчука, сите суспільство; на його думку, культура взагалі несумісна з ситим суспільством, і, як приклад, він наводить погані американські фільми. Котляревський як «батько», як такий письменник, що асоціюється з апологією «свого», «рідного», мав би схвалити таку постановку питання.
1071