Чоловічі характери її пізніших повістей з життя інтеліґенції «Через кладку» й «За ситуаціями», написаних у 10-і роки, так само втілюють цю слабкість натури, нерішучість, безвільність. Хоча, змальовуючи їх з Маковея, Кобилянська підкреслює зовнішню красу цих чоловіків і відверто милується ними. Але найцікавіше не в цьому. Чоловіки з пізніших її творів, передовсім Богдан Олесь, уже не просто слабкі духом, характером, вони стали уособленням слабкості, пов’язаної з традиційною українською старосвітськістю, патріархальним консерватизмом.
Героїням Кобилянської (як і героїням Лесі Українки) властива певна закономірність поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, з іншого — бояться його, хочуть і не хочуть любити. Наталка відштовхує Орядина в «Царівні», Любов тікає від Ореста в «Блакитній троянді». Ця модель повторюється безліч разів, відображаючи притаманний як героїням, так і їхнім авторкам підсвідомий страх нерівноправного зв’язку з чоловіком, страх патріархальності й шлюбу як її символічного втілення. Певною альтернативою цьому може бути зв’язок жінок, як-от у «Valse mélancolique». Крім того, стосунки жінок рівноправні, не будовані за моделями експлуатації чи залежності.
І Леся Українка, і Кобилянська, керуючись пріоритетом мистецтва, дуже остерігалися будь-якої тенденційності, в тому числі й феміністичної. Леся Українка, аналізуючи творчість Кобилянської у своїй доповіді «Малорусские писатели на Буконине», зазначала: «…Впоследствии она значительно охладела к феминизму, — быть может, потому, что он стал для нее „пережитым моментом“, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств»[136].
Кобилянська приходить до думки, що її перші феміністичні твори були в якомусь сенсі тенденційними, ще раніше, в 1895 р. «Для мене питання жіноче — точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір(ом), такого роду, як „Людина“. Впрочім, і не хочу служити двом панам, то є тенденції і поезії»[137].
Леся Українка, якій здавалася невдалою «Нора» Ібсена з причини тенденційності, вважала, що література як мистецтво має бути ширшою за будь-яку ідею — народницьку чи феміністичну — і не може ставати просто її носієм. Це була аксіома для обох письменниць. Однак втілити її було важче, ніж проголосити.
Позбутися тенденційності не вдалося жодній з них. Останні великі прозові твори Кобилянської ще ілюстративніші за її перші феміністичні повісті. Фемінізм ніколи не став «побореним» питанням. Навіть якщо героїні пізнішого часу не висловлюються прямо на його захист, а між фемінізмом і щасливим коханням та шлюбом вибирають останнє.
Феміністичні ідеї Лесі Українки не завжди лежали на поверхні, як, наприклад, у Кобринської чи навіть Кобилянської в ранніх її творах. У поглядах Лесі Українки окреслюються дві головні позиції: з одного боку, феміністична ідея здається природною й не потребує доказів, з іншого — стан жіноцтва досить сумний і потребує боротьби. Власне, всі образи драматургії Лесі Українки — від Любові з «Блакитної троянди» до Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки — є варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого, часто глибшого за чоловічий патріотизму, жіночої драматичної відданості істині[138].
Поезія Лесі Українки переповнена феміністичними мотивами й образами на зразок Рахілі, Жанни д’Арк, Офелії, Ніобеї, «грішниці» з однойменного вірша, отже, і в цьому є засадничо «тенденційною». Її, як і Кобилянську, хвилює й приваблює постать сильної жінки, майже амазонки, котра перебирає не тільки чоловічі функції (бореться, воює, не погоджується, повстає проти несправедливості, невільництва народу), а й відповідну маскулінну мову (сили й зброї). Користуючись у поезії традиційною чоловічою образністю, Леся Українка дає підстави Франкові називати себе «одиноким мужчиною».
Деякі висловлювання Лесі Українки можуть ввести в оману. Приміром, її критика ідеї Кобринської видавати виключно жіночий журнал або її заперечення феміністичної тенденційності художніх творів. Однак її власний феміністичний радикалізм і максималізм, засвідчений деякими творами («Жіночий портрет»)[139], врешті, самим її стилем життя й поведінки, не знає аналогій.
Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі Українки, — варто згадати хоча б раннє оповідання «Жаль» (1890).
138
На цю тему див.:
139
У «Жіночому портреті» (1906), програмному вірші феміністичного радикалізму, Леся Українка звертається до «чесної жінки», яка не зробила нічого аморального. Вона просто дружина, мати, господиня, типова щаслива жінка з середнього класу, однак авторка звинувачує її зі своїх радикальних позицій — «Не тіло ти, а душу продала, Свій хист і розум віддала в неволю…» і т. д.