Отже, в цьому уривку викладено майже повне кредо Кобилянської — фемінізм, соціалізм, народ. Напівнатяками вона скидає ідеали — є щось більше за ідеал сім’ї (патріархальному Ідеалові протиставлена феміністична свобода вибору), є щось більше за ідеал говорити рідною мовою (ідеалові націоналізму протиставляється ширший ідеал, це, очевидно, соціалізм). Нарешті, є щось більше за ідеал народності, це саме ідеал «культурної народності». Неясність у цьому моменті не випадкова. «Культурна народність» — досить невиразний ідеал в обставинах початку віку.
Чому Франко викреслив цей уривок? Очевидно, з тієї ж самої причини, з якої він не згадає наступного року про фемінізм ранніх творів Кобилянської в листі до Ягича. Такого роду редаґування виказує страх маскулінної культури перед «новими», сильними жінками й усім комплексом проблем, які вони приносили.
Навіть такий освічений чоловік, як Стефаник, котрий підтримував ідею навчання жінок в університетах, міркував так: «Інша річ, чи все лиш образовану жінку можна любити. Я без мотивів кажу, що не все любиться образовану, де є вибір між образованою і необразованою, дуже часто вибирається послідню…»[144] В тому ж листі він відмахнувся від Кобринської: «Я дуже скептично відношуся до образованя галицьких жінок… Кобринська, напр., є талановита, та образованя у неї нема. Stuart Mill, кілька книжок інших за емансипацію і з економії — то ціле джерело, з котрого черпає, — і є нудна»[145].
І Маковей в оповіданні про чоловіка-емансипанта, яке, очевидно, мало стати пародією на «екстреми» феміністичного руху, на небажання жінок одружуватися, виказав цей страх перед невідомою, анархічною жіночою загрозою.
У свою чергу, Кобилянська, яка, очевидно (як показує їхнє листування), в душі хотіла вийти заміж за Маковея, в цьому тексті 1903 р. підводить концептуальну основу під своє самітництво й засуджує шлюб як принцип.
Ще більше Маковей виказав загальний глибинний страх галицьких чоловіків перед фемінізмом у неопублікованому вибачливому листі до Ольги Кобилянської, де спробував мотивувати їхній розрив. Там є такі слова: «В р. 1950 якась люта феміністка напише у Вашій біографії: „Сумну ролю в життю Кобилянської відограв Осип Маковей. Сей дурень думав, що жінку вдовольнить приязню. Він навіть щось там писав про неї — і зовсім прихильно — і інтересувався її працями, — та що з того, коли його тупа голова не могла піднятися до вищих доказів приязні, — він відкинув таку гарячу любов задля…“ (се буде надруковане 1950 р.)…
Гей ти, феміністко з 1950 p.! Коли б я знав, де ти по світі вештаєшся та чи є вже ти, я би тебе найшов і дав наперед доброго прочухана»[146].
Сексуальність
Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі й Кобилянською зокрема пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність. Як підкреслила Елейн Шовалтер, література й сексуальність «…ідуть у парі, за спостереженням Ненсі Армстронґ, „історію роману не можна зрозуміти окремо від історії сексуальності“, а історія сексуальності, у свою чергу, конструюється на сторінках прози»[147].
Ольга Кобилянська стала першим психологом в українській прозі. Її психологізм був нерідко сентиментальним, мелодраматичним, навіть манірним. Однак вона ж першою в українській традиції торкнулася сексуальності. Її героїні свідомі чуттєвості, потреб тіла, які можуть суперечити потребам духу, вимогам інтелекту. Так, Олена Ляуфлер з «Людини» виходить заміж не з любові, а з матеріальної скрути, проти своїх феміністичних принципів, однак… однак її обранець, молодий лісник, приваблює її фізично. Вона усвідомлює принаду чоловічого тіла й свій потяг до нього.
Інтерес до фізичного боку почуттів мотивований загалом фемінізмом. Серед законних та органічних прав жінки — право на почуття й задоволення від фізичного зв’язку з чоловіком. Для психолога Кобилянської цей процес у душі жінки (усвідомлення свого потягу до чужого тіла, сексуальний контакт, бажання фізичного відчуття) є надзвичайно цікавим. Фемінізм руйнує святенництво й зазирає туди, куди народник дивитися боїться.
Оповідання «Природа», написане 1887 р. німецькою мовою й надруковане 1895 р. у штутґартській газеті «Die Neue Zeit», а 1897 р. — українською мовою, містить першу в українській літературі сцену фізичного кохання. Обігрується вже знайома модель — освічена жінка з середнього класу і темний гуцул, який свою пристрасть вважає відьомською напастю. Їх розділяють клас, культура, статус, буквально все, однак об’єднують фізичний потяг, натура, природа. (Аналогічний сюжет ліг пізніше в основу класичного англійського роману модерністичного періоду «Коханець леді Чатерлей» Д. Г. Лоуренса.)
144
146