Виявилося, що український модернізм не тільки не позбавлений статі, як, очевидно, вважала більшість дослідників, ніколи не торкаючись цієї теми, а навпаки, — пов’язаний з нею тісними, генетичними зв’язками. В контексті української літератури зламу віків фемінічне й феміністичне стали синонімом і джерелом модерного. Жінки-письменниці цього переломного часу не тільки відкинули, зруйнували патріархальні образи імперсональних жінок, які домінували в національнім культурі XIX століття, але й зруйнували міф про жіночу пасивність, слабкість та про одвічну чоловічу активність, поставили під сумнів усе — від існуючих суспільних норм до лінґвістичної традиції.
В цьому сенсі український модернізм зламу століть не був чимось винятковим. Слова Сандри Ґілберт і Сузан Ґубар про те, «що жінки-письменниці є головними попередниками всіх модерністів XX століття, аванґардом аванґарду…»[171], — великою мірою можна віднести до місця Лесі Українки й Ольги Кобилянської в українській літературній історії.
Творчість Лесі Українки й особливо Ольги Кобилянської незаперечно засвідчила кризу української традиційної маскулінності. Героїні цих авторок — нові, автономні, самодостатні й сильні жінки — не могли знайти у своєму оточенні відповідних чоловіків. Чим відвертіше прочитувалася ця думка в оповіданнях чи драмах, тим більший це викликало страх у чоловіків. Природне відчуття особистої небезпеки виливалося в очевидну ворожість рецензентів або у фігури мовчання, якими наповнені критичні тексти того часу. Маскулінна народницька критика Франка, Єфремова, Грушевського, Маковея та інших на десятиліття заклала естетичний канон. Однак її перемога виявилася ілюзорною. Модернізм із жіночим обличчям, який чоловіча народницька критика цілеспрямовано витісняла й витіснила на марґінеси, неначе за схемою Жака Дериди (марґінальне і є центральне), став центральним феноменом української літератури.
Підсумок
Короткий, але змістовний етап українського fin de siècle збігається приблизно з 1897—1898—1902—1903 pp. Його критичні рамки: доповідь Лесі Українки «Малорусские писатели на Буковине», з одного боку, і «В поисках новой красоты» Сергія Єфремова, з іншого. В цей час відбулося чимало літературних дебютів. Серед них відзначимо два — Стефаника й Хоткевича, які припали на 1897 р. У цей час Кобилянська прославилася й викликала дискусію своїми феміністичними повістями та оповіданнями. (Роман «Земля» (1902) позначив початок зміни орієнтирів у їі творчості.) У цей час Леся Українка написала переважну кількість своїх статей і драматичних творів. І хоч вона не стала теоретиком модернізму, однак це поняття (разом з поняттям народництва) було центральним у її теоретичних роздумах, які домінували над усією її художньою творчістю. Формально це домінування виявилося в переважанні розмовного елементу у вірші Лесі Українки, в тому, що, за глибоким спостереженням ще Миколи Зерова, описи та оповіді вдавалися їй гірше за монологи та діалоги. Серед можливих причин цього Зеров указує на вплив доби, «що була добою суперечок, полеміки в тій приблизно мірі, як наш час (ідеться про 20-і роки. — С. П.) є час літературних маніфестів та декларацій»[172]. Маємо підстави поширити цю думку й твердити, що переважання дискурсу, теоретизування над художністю є провідною тенденцією всієї української літератури новітнього часу.
1898 р. народницька критика проголосила початок «відродження». Однак літератори не об’єдналися навколо єдиної платформи. Нові ідеї принесли розкол літературної «сім’ї». Народники не були готові до появи Кобилянської, Хоткевича або Вороного, а відповідно, й названі автори-новатори не були готові до такої нестримної критики з боку традиціоналістів.
Нове співіснувало зі старим. Видання повного Федьковича 1896 p., про що Леся Українка згадує майже як про анахронізм, збіглося з дебютами нових авторів. Однак не всі автори, які шукали нових шляхів у літературі — «писати не так, як Мордовець», за формулою Хоткевича, — змогли втриматися на цій лінії. Точніше, майже ніхто не зміг.
Василь Стефаник, якого часом (на його, треба сказати, великий подив) називали й «декадентом», і «модерністом»[173], за декілька років свого писання й публікування радикально змінив художню мову народництва, його стилістику. Ідеалізація села й мужика, естетика етнографічного опису були остаточно поборені. Стефаник пристрасно ненавидів етнографів і різного роду збирачів народних пісень, які за фольклором не бачили реального життя. Однак, з огляду на його ненависть до інтеліґенції й скепсис щодо літератури, його зневагу до народницького пафосу, його антиінтелектуалізм і майже побожну опору на одну, чітко визначену традицію (Шевченко, Федькович, Франко), його огиду до міста, а відповідно, любов до села й мужика, віднести його до модерністського дискурсу неможливо. Правда, все це дає підстави висунути гіпотезу, що саме неспроможність Стефаника до глибинної модернізації культури й примусила його перестати писати на початку століття.
173
Див., наприклад, лист В. Стефаника до В. І. Морачевського, серпень 1899 р. (