Амбівалентність Лесі Українки відчутна і в статтях. Зокрема, в статті «Два направления в новейшей итальянской литературе», де йшлося про «народну», «демократичну» поезію «плебеянки» Ади Неґрі й аристократичне естетство Д’Аннунціо, вона прагне поставити позитивний акцент на творчості Ади Неґрі. Однак осуд Д’Аннунціо часто змішаний з повагою і навіть захопленням. Та ж сама непевність відчувається в критиці польської «модерни» й Пшибишевського.
Часто говорячи в статтях про два напрями, умовно названі народництвом і модернізмом, і віддаючи належне кожному з них, Леся Українка розуміла їхню несумісність, конфлікт між ними. Чи ж бачила вихід?
У новочасній польській літературі дехто висував ідею «синтези» двох напрямів. Теоретично Леся Українка розуміє її неможливість. «Польская критика вслед за беллетристами взывает: „Синтеза, синтеза, во что бы то ни стало!“ Но не лучше ли было бы заменить эти слова другими: „Свободы духа, отваги, но что бы то ни стало!“»[175] Аналогічне гасло звучить лейтмотивом у листах: «Не можу зректися думки, що моя робота, чи, мовляв, „призвание“ — укр(аїнська) література, і то вільна у всіх значеннях, ну, а таке „призвание“ може далеко закликати…»[176]
«Воля» в самій своїй суті містила виклик естетичним канонам, стильовим рецептам, культурній ізоляції, національному гніту, політичному деспотизму, народництву з його традицією, що стало формою залежності, обмеженості, канонічності. Однак і «воля», і виклик були потенційними, не виголошувалися надто відкрито, здебільшого ховалися в листах. І тим більше не відображалися в художніх текстах. Гасло «свободи» на цьому етапі залишилося наміром, не до кінця реалізованим бажанням, яке перейшло в спадок до наступного покоління. Дискурс зламу віків відобразив цю недовершеність.
Розділ II
Друга хвиля. Модернізм як естетизм
1. Альманахи 900-х років: формування нового естетичного простору
Зразу по роках fin de siècle, позначених кризою народництва, визріванням конфлікту культури й появою нового модерного дискурсу в публікаціях і писаннях інтимного характеру Лесі Українки та Ольги Кобилянської, розгортався ще один аналогічний сценарій, але дещо камернішого масштабу. Йдеться про видання альманаху Миколи Вороного «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903), з яким часто пов’язувався початок українського модернізму.
Заклик Вороного укласти «Український альманах», як відомо, пролунав 1901 р. в «Літературно-науковому віснику». Сергій Єфремов у вже згадуваній статті «В поисках новой красоты» назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Клеймо прилипло. Через двадцять років у традиції Єфремова Олександр Дорошкевич у статті «До історії модернізму на Україні» (1925)[177] представив саме Вороного як засновника модернізму, хоча модерністами назвав так само Ольгу Кобилянську Михайла Яцківа, Антона Крушельницького, Гната Хоткевича, Івана Липу, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Олександра Олеся, Катрю Гриневичеву та деяких інших. Дорошкевич великою мірою підбив підсумки й розставив акценти, властиві для вже радянського народницького літературознавства в його оцінці генези та змісту українського модернізму. В цілому Дорошкевич оцінив модернізм неґативно. Неґативізм виявився навіть у мові його статті, у фразах на зразок того, що «модерністи» «звивають кубелечко» па сторінках ЛНВ тощо, і, відповідно, в оцінці модернізму як літератури буржуазії. З того часу про модернізм у схожому ключі багато говорилося, водночас витворилася й інша лінія — захисту й виправдання модернізму. Тому єдиний спосіб уникнути стереотипних визначень — це знову повернутися до тексту, який майже відразу було визнано маніфестом «модернізму».
Повний текст відозви Вороного говорив:
«Маючи на цілі уложити та видати тут на Чорноморщині, в Катеринодарі, русько-український альманах, який би змістом і виглядом бодай почасти міг наблизитись до новійших течій та напрямків у сучасних літературах європейських, і бажаючи стягнути якнайширший круг співробітників (в тім числі і передовсім молоді сили по сей і по тамтой бік „політичної прірви“), обертаюсь, отже, до тих Вп. Товаришів, котрі вже працювали або мають охоту працювати на полі красного письменства, з уклінним проханням — чи не були б ласкаві прилучитися до спільної праці і пером своїм спричинитись до осягнення згаданої цілі. Час вже і галицьким русинам брати більшу участь в українських виданнях за російським кордоном!
177