Тут друкувалися поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої музи», а також «модерністів» російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними, а не утилітарними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайль Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський).
Журнал друкував деякі переклади художньої літератури й наукових праць. Із літератури: Морис Метерлінк, Серен Кіркеґор, Кнут Гамсун, Петер Альтенберґ, Шарль Бодлер, Генрих Ман та ін. Із наукових публікацій варто згадати праці Ернста Гекеля («Світові загадки»), Фридриха Кумера («Про зміну літературних поколіннів»), Якова Васермана («Літерат, або Міт та Індивідуальність»). Це була не хрестоматійна, стара класика, а сучасна література, яка підсумовувала тенденцію переорієнтації українського інтелектуального життя.
Коло зацікавлень авторів журналу не обмежувалося художньою літературою й критикою. До нього входили театр із такими його жанрами, як драма та опера (це була передовсім нещадна критика українського національного театру), образотворче мистецтво (в статтях і репортажах про художні виставки й салони підтримувалися нові стилі мистецтва, на противагу старому реалізмові) та музика (статті з претензією па філософський характер).
Критика в «Хаті» ґрунтувалася головним чином на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати, — формулює своє credo в одній з полемічних статей М. Сріблянський[257]. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.
Завдання журналу передбачали й зміну самої мови. Вона вже не може задовольнитися тим, «що колись чув на селі або вичитав з белетристики»[258]. Ця мова не має відповідної термінології, не передає нюансів думки, не здатна віддзеркалити сучасне життя. Сучасність вимагає іншої мови. На цьому ґрунті відбувається боротьба з «хуторськими філологами».
З появою «Української хати» пов’язані поглиблення й змужніння культурного діалогу в суспільстві. Журнал не просто друкує рецензії на нові публікації, тобто реаґує на культурне життя. Головний опонент хатян — народницька критика, представлена газетою «Рада», її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого «модернізм» залишався лайливим словом, а все, що робила «Хата» в культурі, — своєрідним збоченням. Погляди Єфремова за роки, що минули від часу публікації статті «В поисках новой красоты», особливо не змінилися. Але вперше відбувався постійний, тяглий у часі діалог. З боку хатян головним полемістом виступав М. Сріблянський, хоч інші автори так само часто вступали в дискусію з «Радою».
Журнал, окрім культурної, мав і політичну орієнтацію та платформу. Власне, його культурна орієнтація була продовженням політичної. Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація й радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу. Для Павла Богацького (видавця й прозаїка), М. Сріблянського (Микита Шаповал), Миколи Євшана, нарешті, для Андрія Товкачевського — головного соціолога, політолога та філософа журналу, деяких інших авторів «Української хати» націоналізм означав розбудову нації з метою її майбутньої автономізації, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю, національної свідомості одиниць, які складали загал, українську громаду. В основі націоналізму, як і в основі культурології журналу, передовсім Євшана й Сріблянського, лежав індивідуалізм. Не народ, а вища одиниця, яка своєю діяльністю або мистецтвом може повести загал, змінити його, поставлена у фокус усієї критичної діяльності М. Євшана. (Ця засада сприйнята ним із філософії Ніцше.)
У цьому сенсі старий націоналізм, точніше, селянолюбне народництво, віджив свій вік. М. Сріблянський писав: «…українство жило й живе тепер з одного імпульсу — націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської… наша література, будучи… подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження»[259]. І він же в іншій статті писав: «Національність — це і є та нова сфера, якої ми шукаємо й боремося за неї, як за форму і зміст»[260].
257
259