Отже, в Євшана чітко бачимо дві тенденції: заклик до співзвучності з сучасністю й водночас страх перед нею, з одного боку — її пошук, з іншого боку — небажання прийняти її такою, якою вона є. Цей страх/потяг, любов/ненависть до сучасності визначає весь критичний дискурс Євшана.
Розуміючи або принаймні підсвідомо відчуваючи власну амбівалентність, Євшан пробує знайти вихід. І цей вихід, розв’язка лежить у сфері ідеалу, тобто максимально дисгармоніює з його власною жорсткою критичністю щодо життя й мистецтва: «…щоб могти в ній (сучасності. — С. П.) жити, вона мусить піднести її наперед до ідеалу»[289]. Не приймаючи багатьох сторін сучасного життя (як Ніцше), він, як Ніцше, вірить у можливість активного творення життя.
Відтак розвивається амбівалентне ставлення до «модернізму»: «І та містична потреба модерної творчості, в якій бачить Мережковський потребу сучасної людини взагалі, це, може, найкращий об’яв декадентизму, розбиття та браку сил в новій творчості. Той брак організуючої сили у письменників веде, одначе, дальші наслідки за собою: ослаблення і заник самостійної творчості і стилю, а відтак еклектизм»[290]. Євшан погоджується з Мережковським щодо необхідності нової творчості, яка більше б відповідала сучасному життю, а саме — модернізмові, але вважає, що існуючий модернізм неадекватний.
Коли з’явилася «Українська хата», вже склалася певна концепція модернізму. В прозі означення «модерніст» вживалося стосовно Кобилянської, Хоткевича, Яцківа, в поезії — Вороного, членів «Молодої музи», тобто всіх тих, що відмовлялися писати патріотичні вірші або «оспівувати» козаччину. Хатяни прийняли розмежування між українофілами-народниками і новим поколінням, яким позначені 1900—1910-і роки[291], і своїми критичними коментарями поглибили це розмежування.
Водночас вони сприйняли модернізм «Молодої музи» як щось майже вичерпане й завершене. Але це не означало, що завершився сам рух до модерності й модернізації. Жоден з теоретиків «Хати» не виступив з більш-менш цілісною концепцією модернізму. Однак у їхніх статтях є численні вказівки на те, що така концепція існувала принаймні в їхній уяві, якщо не на рівні теорії, то на рівні дискурсу. М. Сріблянський у рецензії на другорядного поета Юр. Будяка, який часто друкувався на сторінках «Хати», пише: «В такий момент, як тепер, оздоровляти атмосферу життя можна тільки „ядом сатири“ — і в цьому розумінні Будяк — модерніст, що своєю поезією бадьорості протестує проти пасивного скиглення наших батьків і їх патріотичного ханжества»[292]. Іншими словами, якщо «модернізм» уже майже традиційно асоціювався з песимізмом, суспільною апатією та слабкістю, притаманними поетам «Молодої музи», то у випадку Будяка він мав означати бадьорість, значно рішучіший розлам із «батьками», силу, сатиру.
Єншанів (а також усіх хатян) ідеал модерної української культури — досить химерний гібрид модернізму й націоналізму. Та культура, яка за його часів називалася «модерною», не відповідала його розумінню справді сучасної культури. В ідеалі Єншан хотів бачити зовсім інший, бадьорий, сильний модернізм.
Оцінюючи Кримського, Євшан писав: «З усіх українських поетів А. Кримський чи не найбільше наближується до типу т.зв. м о д е р н о г о п о е т а. Розумію тут те звуження сфери ділання творчості, яке знаходимо скрізь у модерних поетів. Сучасна поезія далека від тої старинної поезії, що була могучою зброєю в боротьбі за свободу, мовою, якою писано та виголошувано закони для народу. …Творці теперішні заховалися далеко від життя, поезія їх стала виразом тільки їх приватних почувань. Поміж ними і великою юрбою зробилася велика прірва, всяка одиниця і загал перестали себе розуміти»[293]. Однак далі Євшан підводить до думки, що нова поезія є свого роду опіумом для пересичених душ. Власне, на його думку, це виродження поезії, її хвороба. Отже, «модернізм» має для нього принаймні два головні значення. З одного боку, «модернізм» як існуюче явище культури, її безперечний факт, ніс у собі, окрім позитивних рис (повстання проти «батьків», розправа з народництвом), небезпечні, нездорові риси. По-друге, модернізм (і тут це поняття вже не беремо в лапки) є свого роду найкращим, ідеальним відображенням сучасності, свого роду метою, прагненням мистецтва бути тільки мистецтвом. Якщо перший «модернізм» Євшан намагається зрозуміти, скритикувати, оцінити, поставити в історичний контекст, то другий пробує творити сам.
Така подвійність загалом відчутна в критиці «Української хати». Вона виявляється в спробах відмежувати творчість окремих авторів, яких називали «модерністами», від «модернізму». От М. Шаповал в одному з перших чисел журналу за 1909 р., рецензуючи нову збірку Олеся, зазначає: «Цей суб’єктивізм дав привід до того, що дехто з громадянства називав О. Олеся „модерністом“, бо так не похожі були його поезії на шаблон української штучної версифікації! Але така назва чисте непорозуміння. Друга книжка поезій О. Олеся цілком знищує те криводумство…»[294]
291
Див.:
292
294