Повіривши естетичним маніфестам тих, хто в різні часи називав себе модерністами, академічні вчені й критики або боролися проти «модернізму» з його «елементами», або, рідше, захищали його. (На жаль, українській критиці й науці в нашому столітті випало на долю здебільшого саме боротися за або проти чогось замість того, щоб аналізувати, теоретизувати й філософувати.) Отже, в літературознавстві та критиці інтерес до модернізму впродовж століття то спалахував, то згасав. Теперішній момент — черговий спалах, який можна пояснити не тільки тим, що в Україні це вже дозволено (бо ж українським авторам, які опинилися на Заході, це було дозволено завжди, а результатів виявилося обмаль), але й типовим для кінця кожного віку світовідчуттям, яке передбачає погляд у минулі сто років, їх оцінку, а часто й переоцінку. Так було наприкінці XVIII століття, так завершувався XIX вік, так завершується і XX. Фінал українського XX століття здається не менш болісним і драматичним за своєю інтелектуальною проблематикою, ніж фінал попереднього XIX. І, крім того, два fin de siècle мають принаймні одну спільну проблему: модерність нації й модерність культури. Хоч і не завжди названі прямо, ці проблеми знову стоять у центрі культурного дискурсу «нашого» часу.
Якщо говорити про сучасне академічне літературознавство, то, з одного боку, воно вирізняється колосальним інтересом до модернізму, з іншого — відсутністю серйозних узагальнень на цю тему. Вже більш-менш традиційно поняття «модернізму» прикладають до письменників рубежу віків і періоду до першої світової війни. Проблеми модернізму 20-х років ще, по суті, не ставали предметом дослідження[17]. Про Мистецький український рух, як і про Нью-йоркську групу, з погляду модернізму взагалі не написано жодної серйозної праці.
Першим питання модернізму (передсимволізму, символізму, декадансу) в українській літературі, зокрема поезії, поставив Богдан Рубчак у ґрунтовній передмові до книги «Остап Луцький — молодомузець»[18]. Передмова називалася «Пробний лет (Тло для книги)». Але сама книга не була написана, а можливо, і не передбачалася: стаття-конспект у цілком модерністичному стилі тільки ефектно відкривала певну теоретичну можливість. Минуло ще дуже багато років, поки українське літературознавство на Заході в особі свого нового англомовного, інтеґрованого в академічний світ Америки й Канади покоління звернулося до українського модернізму. Дискусія кількох американських та канадських літературознавців українського походження — Д. Струка, М. Тарнавського, О. Ільницького — в журналі «Harvard Ukrainian Studies» за 1991 р.[19] велася скоріше у сфері постановки питань, ніж їхнього розв’язання, окреслення проблем, а не узагальнень чи деконструкції. Учасники говорили більше про окремі явища, авторів, періоди чи епізоди, ніж про зв’язки між ними в рамках певного єдиного руху чи феномена.
Коментуючи дискусію, Г. Грабович виступив проти обмеженого, вузького трактування українського модернізму, запропонованого її учасниками, підкресливши на завершення: «…я вірю, що український модернізм… має розумітися як концепція, яка визначає одночасно період і стиль, з рухомою, а не застиглою системою тем і, передовсім, цінностей і артистичних прийомів. Треба так само зрозуміти, що з причин самої динаміки української літературної культури український модернізм був насправді значно слабшим за, скажімо, польський модернізм через стриманість і плутаність початкового дискурсу на предмет модернізму»[20]. Г. Грабович висуває гіпотезу, що український модернізм насправді охоплює значно більшу кількість авторів, ніж ми звикли бачити, і висловлюється за необхідність створення нової, гнучкішої й історично зорієнтованішої моделі модернізму.
Дискусія 1991 р. частково продовжилася в 1994 р. в канадському журналі українських студій[21].
Тим часом українське літературознавство в 1991 p., з одного боку, ще розглядало культурні процеси початку XX століття під малоперспективним кутом зору збагачення реалізму[22], з іншого — деякі автори (М. Ільницький, В. Шевчук, Т. Гундорова) пробували сформулювати своє розуміння модернізму як окремої, опозиційної до реалізму естетичної системи рубежу віків. Коли компліменти реалізмові перестали бути політичною вимогою, з’явилися праці, в яких модернізм розглядався під новим кутом зору. Це, зокрема, книжки Миколи Ільницького, й особливо його праця «Від „Молодої музи“ до „Празької школи“»[23], а також статті й монографія Тамари Гундорової[24], яка внесла цілком новий теоретичний вимір у вивчення українського модернізму. Таким чином, модернізм на початку 90-х років став однією з центральних наукових проблем і навіть своєрідною науковою модою.
17
Канадський дослідник М. Шкандрій, щоправда, назвав свою книжку «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х» (
19
21
22
Проблеми історії та теорії реалізму української літератури XIX — початку XX ст. — К., 1991.
24