Природно-правова теорія зародилася у сиву давнину, але своєї кульмінації досягла в епоху буржуазних революцій (XVII-XVIII ст.). Її найвизначніші представники - Гроцій, Спіноза, Локк, Монтеск’є, Руссо, Джеферсон, Гамільтон, Козельський, Радищев, Кант та ін. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного пояснення походження і сутності права. Її вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людині невід’ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом, пристрастями, устремліннями. Це є природне право. Тільки згодом, коли утворюється держава в результаті колективного договору, виникає позитивне право, що призначене закріпити природні права людини, створити реальні гарантії для їх дії. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні «природний стан» (природне право) - «державний (громадянський) стан» (позитивне право). Отже, природно-правова теорія віддавала пріоритет ідеологічному і ціннісному (аксіологічному) аспектам права, що недостатньо для повноти розуміння його походження і сутності. Досягненням цієї теорії є те, що вона поставила в центр розгляду людину і її права, а недоліком - вивчення людини і пояснення походження права здійснювалося у відриві від суспільства.
Історична школа права (Німеччина наприкінці XVIII ст.- Г. Гуго, К. Савін’ї, Г. Пухта) здобула назву за основним положенням своєї концепції, що право кожного народу є його історичною спадщиною, тобто об’єктивним процесом історичного життя кожного народу. Вона відкинула поділ права на природне і позитивне, притаманний природно-правовій теорії, і заявила, що існує одне національне право, котре перебуває у тривалій еволюції разом з народом (від звичаїв і традицій до позитивного права) - органічно, повільно й безконфліктно розвивається разом з його мовою і звичаями. Справжнім джерелом національного права визнавався не закон, установлений державою, а звичай, який є відтворенням «духу», свідомості народу. Вважалося, що позитивне право походить від звичаєвого права; закони держави лише доповнюють, конкретизують позитивне право, але не створюють його. Не можна погодитися з тезою про те, що право створюється саме собою, як правила гри (шахи, карти), розвивається органічним шляхом, як рослина із зерна, поза законодавчою владою (саморозвиток права). Це є перебільшенням етнокультурних чинників («духу», свідомості нації), недооцінкою матеріальних факторів. Водночас цінними положеннями історичної школи права, які вплинули на подальший розвиток юридичної науки, є такі: ідея закономірності розвитку права і його правових інститутів як особливих соціальних явищ; ідея залежності права від умов розвитку нації; вимога історичного аналізу правового матеріалу, використання історизму як методу, що сприяв розвиткові нової науки - історії права.
Теорія юридичного позитивізму (П. Лабанд, К. Бергбом - у Німеччині; Д. Остін - в Англії; Г. Шершеневич - у Росії та ін., друга половина XIX ст.) відкинула поділ права на природне і позитивне, визнавала і вихваляла позитивне право, а походження права вбачала в системі юридичних норм, створених державою. Отже, право - похідне від держави, вторинне, не існує без держави; нормативні судження законодавця не підлягають обговоренню. До негативних ознак цієї теорії слід віднести ототожнення права і закону, виключення участі суспільства у формуванні права, невизнання природних прав людини. Проте не можна відкидати внеску цієї теорії у розвиток юриспруденції систематизацією правових знань, розробкою юридичних понять і категорій завдяки використанню формально-догматичного методу. Щоправда, значення цього методу перебільшувалося, абсолютизувалося. Не ставилося завдання виявити глибинні зв’язки і взаємодію соціальної і правової систем, яке неможливо було здійснити за допомогою лише формально- догматичного аналізу.
Психологічна теорія права (Леон Петражицький (1867-1931), В. Вунд, Л. Кнапп, Г. Тард та ін.) пов’язувала походження права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні ознаки. З одного боку, емоції імперативно накладають обов’язки («імперативність» переживання своїх зобов’язань перед іншими), а з другого - надають іншим право вимагати їх безумовного виконання. Такі емоції Л. Петражицький називав імперативно-атрибутивними (обов’язково-претендуючими), на відміну від моралі, що має однобічне переживання, тобто обмежена імперативним характером. Наявність атрибутивності (правомочний елемент), на його думку, є сутністю права. Цінним є те, що Л. Петражицький відкрив емоційний регулятор людської поведінки, виявив зв’язок правомочності (структурної одиниці суб’єктивного права) і обов’язку. Він правильно помітив, що не можна видавати закони без урахування соціальної психології і застосовувати їх, не враховуючи психологічного світу індивіда. Однак він перебільшив роль психічного чинника (частини правосвідомості) у правовому житті, підняв його до ступеня права, оголосив єдиною реальністю; відкидав об’єктивну реальність права, ігнорував соціальний елемент в праві. А це є перекручуванням сутності права. Ідеї психологічної теорії права, зокрема роль психологічних моментів в організації і функціонуванні інститутів права і держави, знайшли втілення в сучасній юриспруденції, однак вони подаються в іншій інтерпретації.