• історичний - пізнання генезису та розвитку подій, фактів, ідей (теорій) у контексті їх виникнення, формування і розвитку, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей. Завданням його є установити значення досліджуваного об’єкта для періоду функціонування, перспектив розвитку, зв’язок із сучасністю;
• системно-структурний - основні правила і принципи елементарно-структурної внутрішньої методології системного підходу (одна його сторона), які дають змогу здійснити комплексне пізнання великих і складних об’єктів (систем) у цілісності, єдності різноманітних явищ, що набувають нових якостей, яких немає у разі існування їх у роз’єднаному стані. Системний аналіз полягає у вивченні всього розмаїття зв’язків правових і державних явищ один з одним і із зовнішнім середовищем; установленні того, що життя системи визначається процесом зміни і стабілізації, збереженням традицій і збагаченням новаціями, а тривале порушення балансу цих процесів обертається руйнацією системи;
• структурно-функціональний - полягає у виокремленні в деяких системах права і держави їх структурних частин за призначенням, роллю, взаємозв’язком, конкретною дією (функціонуванням).
Спеціально-наукові методи (застосовуються до конкретної науки, у нашому випадку - до теорії права і держави):
• формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) — традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення «догми» права, його внутрішньої й зовнішньої форми. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов’язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу правових норм; наявність необхідних внутрішніх елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis - forma esseentialis);
• соціолого-правовий (взаємодіє із загальним соціокультурним підходом) - виражається в дослідженні права і держави не на рівні абстрактних категорій, а на базі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил і передбачає використання таких засобів, як аналіз статистичних даних і різноманітних правових документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення, анкетування, інтерв’ювання з правових питань та ін. За допомогою цього методу можна визначити авторитет влади, якість діяльності законодавчої, виконавчої та судової галузей, ефективність правового регулювання, стан законності й правопорядку в суспільстві, поведінкову природу права;
• герменевтично (тлумачно)-правовий (взаємодіє із філософським герменевтичним підходом)[1] - допомагає досягти ясності в прочитанні текстів правових документів і роз’ясненні їх внутрішнього змісту, уживанні термінів і узгодженні сфер їх використання, тлумаченні вчинків учасників правовідносин. Будь-яке читання тексту (закону та інших правових документів) зумовлене потребою у відповіді на запитання «з якою метою» він був написаний. Застосування герменевтично- правового методу спрямоване на подолання дистанції між читачем (тлумачем) і правовим текстом, прагнення поставити його на один культурно-правовий рівень із автором тексту, перебороти значеннєву роз’єднаність між ними і в такий спосіб включити зміст цього тексту в розуміння тлумача для того, щоб його реалізувати;
• порівняльно-правовий - передбачає зіставлення подібних юридичних понять, явищ і процесів та встановлення їхньої специфіки. Порівняння застосовують у класифікації право- державних явищ, з’ясуванні їх історичної послідовності, генетичних зв’язків між ними, загальних і конкретних закономірностей розвитку, традицій і новацій. Розрізняють діахронне і синхронне порівняння: діахронним є зіставлення галузі права чи інституту права в одній правовій системі в різні історичні періоди, встановлення наявності (відсутності) наступності у їх розвитку; синхронним - зіставлення галузі права чи інституту права, що функціонують одночасно в різних правових системах, встановлення доцільності (недоцільності) запозичення їх позитивного досвіду;
• інструментально-правовий - дає змогу інструментально використати право у законотворчому процесі; визначати правову форму як специфічну систему правових способів - інструментів (заборон, дозволів, зобов’язань, заохочень, покарань), які поєднуються на окремих ділянках правового регулювання (залежно від мети, предмету, методу регулювання) у своєрідні режими, що забезпечують вирішення суспільних завдань тощо;
1
Походить від слова «герменевтика» (гр. hermeneutike - тлумачне мистецтво) - сукупність пізнавальних засобів, що одержали назву від імені давньогрецького бога Гермеса, який витлумачував людям глибинний зміст велінь богів. Засновником герменевтики як наукового методу вважається німецький вчений Ф. Шлейєрмахер (1768-1834).