Лише в тому випадку, коли ми констатуємо наявність злочину може постати питання про застосування до особи двох або більше видів відповідальності. Але це не означає однозначну наявність сукупності. Адже сукупність має місце тоді, коли вчинено два окремих діяння (реальна), або коли вчинено одне діяння, яким заподіяно шкоду двом або більше об’єктам злочину — різним суспільним відносинам (ідеальна). Коли ж одним діянням заподіяно шкоду одному об’єкту — одним і тим самим реальним суспільним відносинам (а від того, що однакові суспільні відносини охороняються нормами різних галузей права вони не стають різними суспільними відносинами, адже не міняється жоден із їхніх структурних елементів), то ми не можемо одночасно назвати його і злочином, і проступком. У теорії права вироблено чіткі відмінності одного правового явища від іншого. На них вказує і М.І. Хавронюк. Відповідно, одне й те саме явище реальної дійсності не може бути одночасно і злочином і проступком. Інше твердження суперечило б здоровому глузду і формальній логіці (закону тотожності (нетотожності). М.І. Мельник писав, що «якщо діяння визнано злочином, то воно вже ніяк не може бути визнане іншим правопорушенням… Те, що у чинному законодавстві мають місце випадки, коли одне і те саме діяння одночасно визнається і злочином, і адміністративним правопорушенням, свідчить не про помилковість викладеного вище правила, а про його грубе ігнорування при криміналізації діяння чи визнанні його іншим правопорушенням. Відмежування злочинного від незлочинного передбачає якісну відмінність одного від іншого»[212]. Тезу про те, що одні й ті самі діяння не можуть одночасно бути і злочином і адміністративним проступком, В.О. Навроцький назвав одним із принципів, які лежать в основі встановлення співвідношення положень кримінального і адміністративного права[213]. «Діяння, яке отримало остаточну оцінку як адміністративне правопорушення не могло визнаватися злочином чи його складовою і навпаки» — таким є один з аспектів розуміння Європейським Судом з прав людини (далі — ЄСПЛ) закріпленого у ст. 4 Протоколу № 7 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. принципу non bis in idem[214]. Як було досліджено С.В. Хилюк, «у справах Градінгера проти Австрії, Фішера проти Австрії та інших ЄСПЛ встановив, що оцінка одних і тих самих фактів як злочину та адміністративного правопорушення порушує принцип не двічі за одне»[215].
Серед ознак кримінального покарання називають те, що воно може бути застосоване лише за вчинення злочину. Очевидно, що інші види відповідальності можуть бути застосовані за вчинення будь-яких правопорушень, в тому числі злочину. У ст. 61 Конституції України сказано: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Наведеному конституційному положенню не суперечить твердження, що до різних видів відповідальності за одне й те саме правопорушення особа може бути притягнена.
Прикладом може також слугувати Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., у ст. 68 якого сказано: «Порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне за собою встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність».
Із сказаного вище випливає, що в законодавстві йдеться про різні види відповідальності за правопорушення одного виду. Але це не означає, що одне й те саме правопорушення може виступати у кількох іпостасях.
Вирішувати «проблему, пов’язану з конкуренцією норм Особливої частини КУпАП і КК»[216] М.І. Хавронюк пропонує керуючись конституційним правилом: «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». З таким підходом можна загалом погодитись. Але слід уточнити, що це правило поширюється не на всі випадки відмежування складів злочинів від складів адміністративних правопорушень, а лише на ті випадки, коли виникають сумніви, обумовлені недоліками закону, тобто у разі колізії.
212
Мельник М.І. Законодавчі аспекти відмежування злочинного діяння від незлочинного / М.І. Мельник // Проблеми пенітенціарної теорії та практики: Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. — 2004. — № 9. — С. 83–89. — С. 83–84.
213
Навроцкий В.А. Соотношение уголовно-правовых норм и норм законодательства об административной ответственности / В.А. Навроцкий // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы. Материалы IV Международной научно-практической конференции, посвященной 250-летию образования Московского государственного университета им. М.В. Ломоносова и состоявшейся на юрид. фак. МГУ им. М.В. Ломоносова (27–28 мая 2004 г.). — М.: ЛексЭст, 2005. — С. 416–420.
214
Хилюк С.В. Кримінально-правові аспекти правила non bis idem у практиці Європейського Суду з прав людини / С.В. Хилюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2012. — Вип. 55. — С. 254–265. — С. 258.
216
Вважаю, що терміни «колізія» і «конкуренція» не можна вживати як синоніми, як це робить М.І. Хавронюк. Обґрунтованою, на мою думку, є позиція тих вчених, які вважають колізію правових норм та їх конкуренцію самостійними, хоча й подібними, однопорядковими явищами (Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — М: Юристъ, 1999. — 304 с. — С. 214–215; Куринов Б.А. Квалификация при совокупности преступлений и конкуренции уголовно-правовых норм // Вестник МГУ. Сер.11. Право. — 1983. — № 2. — С. 20–28; Кузнєцова Н.Ф. Курс Уголовного права. Особенная часть: учебник для вузов: в 5 т. / под ред. доктора юридических наук, профессора Г.Н. Борзенкова и кандидата юридических наук, профессора В.С. Комиссарова. — М.: ИКД Зерцало-М, 2002. — Т. 3. — 468 с. — С. 83–84; Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. — К.: Атіка, 2003. — 224 с. — С. 63). Ситуацію ж, коли повністю збігаються ознаки складу злочину та складу іншого, формалізованого в законі правопорушення, є підстави вважати колізією, оскільки в такому регулюванні закладена суперечність.