2) погроза є способом вчинення злочину.
Погроза і суспільно небезпечне діяння чи наслідки злочину, що є її реалізацією, незважаючи на те, що вони належать до ознак об’єктивної сторони складу злочину, є не тотожними за змістом поняттями. Відповідно погроза в будь-якому випадку: чи коли погроза виступає як суспільно небезпечне діяння у складі злочину, чи як спосіб, не охоплює наступну її реалізацію. Але реалізація погрози, яка передбачена як самостійний злочин може охоплювати саму погрозу, якщо та є етапом єдиної злочинної діяльності, об’єднаної єдиним умислом і спрямованої на заподіяння шкоди одному й тому ж об’єкту. В такому випадку кваліфікація за статтею, що передбачає відповідальність за погрозу, не потрібна. В.О. Навроцький писав, що менш тяжкий закінчений злочин, який є лише етапом на шляху до злочинних наслідків, які бажав заподіяти винний, не підлягає самостійній кваліфікації[319].
Реалізація погрози ж, яка в конструкції іншого складу злочину посідає місце способу, яким вчиняється діяння, спрямоване на заподіяння шкоди об’єкту злочину, що знаходиться у іншій площині, ніж об’єкт погрози, не охоплює такої погрози, яка має бути самостійно відображена у формулі кримінально-правової кваліфікації.
Проілюструвати це можна на прикладі складу вимагання (ст. 189 КК України), способом вчинення якого є погроза. Зміст погрози у складі вимагання має досить широкий спектр. Це погроза насильством над потерпілим чи його близькими родичами, обмеженням прав, свобод, або законних інтересів цих осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його родичі бажають зберегти в таємниці. Реалізацію окремих з цих погроз, а саме, вчинення насильства, що є небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч. 3), завдання майнової шкоди у великих (ч. 3) чи в особливо великих розмірах (ч. 4) названо як кваліфікуючі ознаки у ст. 189 КК України. Відповідно, вчинена особою погроза, яка потім була реалізована, у кваліфікованих складах злочинів, представлена як ознака основного складу, який, як відомо, є складовою частиною кожного кваліфікованого складу злочину. Реалізація погроз, що доводилися до потерпілого у ході вимагання, яка не передбачена як кваліфікуюча ознака вимагання, за умови, що вона передбачена як інший самостійний склад злочину, вимагає окремого відображення у формулі кваліфікації вчиненого. Так, застосування до потерпілого чи його близьких родичів насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я може бути кваліфіковане за відповідною частиною ст. 127 КК України. Розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, якщо ці відомості є конфіденційною інформацією про особу, передбачене ст. 182 КК України, а обмеження прав, свобод, або законних інтересів цих осіб може виразитися у незаконному позбавленні волі (ст. 146 КК України).
Таким чином, погроза і наступна її реалізація не потребують кваліфікації за сукупністю:
1) коли погроза і її реалізація названі в диспозиції статті Особливої частини як альтернативні ознаки складу злочину;
2) коли реалізація відповідної погрози є кваліфікуючою ознакою складу того злочину, де ознакою основного виступає погроза;
3) коли погроза, яка передбачена як самостійний злочин, і наступна її реалізація, є етапами єдиної злочинної діяльності, спрямованої на заподіяння шкоди одному й тому ж об'єкту.
Таким чином продемонстровано ще один аспект значення наявності спільних ознак у кількох складах злочинів, чи констатації їх відсутності для розмежування складів злочинів.
2.2. Типи співвідношення складів правопорушень зі спільними ознаками
Азбучною істиною у правовій науці є положення про системний характер права певної держави, про те, що право є складною системою, яка включає підсистеми: галузі та інститути, які, в свою чергу, також є складними системами. Системний характер визнають і за їхніми компонентами — іншими впорядкованими правовими масивами[320]. Незважаючи на констатацію непоодиноких порушень принципу системності, як законодавства в цілому, так і в межах кримінального закону, зокрема, існує презумпція про те, що законодавство певної держави і кожна його галузь також є системою[321].
Серед багатства визначень поняття «система», що існують у теорії систем[322], найбільше узгоджується із сутністю права і законодавства розуміння системи, як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою елементів, розташованих у певному порядку. Взаємопов’язаність і взаємодія елементів системи відображується поняттям «зв’язок»
319
Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В.О. Навроцький. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 704 с. — С. 182.
320
Марченко М.Н. Система и системный характер права / М.Н. Марченко // Системность в уголовном праве: материалы II Российского Конгресса уголовного права (31 мая — 1 июня 2007 г.) — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. — С. 12–20.
321
Як відомо із загальної теорії права, законодавство є результатом цілеспрямованої діяльності суб’єктів правотворчості, на відміну від права, яке формується цілком об'єктивно (Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: посібник для студентів зі спеціальності «Правознавство» / П.М. Рабінович, Л.А. Луць. — Львів: видавництво Львівського університету, 1994. — 61 с. — С. 41).
322
Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. Методологические проблемы современной науки / Є.Г. Юдин. — М.: Наука, 1978. — 269 с. — С. 177–182; Блауберг И.В. Системный подход в современной науке / И.В. Блауберг, В.Н. Садовский, Э.Г. Юдин // Проблемы методологии системного исследования. — М.: Мысль, 1970. — С. 7–48; Марченко М.Н. Система и системный характер права / М.Н. Марченко // Системность в уголовном праве: материалы II Российского Конгресса уголовного права (31 мая — 1 июня 2007 г.) — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. — С. 12–20.