«Я з тобою ані разу за руку не взявся,
Як наслідок — одруження 38-річної Соломії Крушельницької з 50-річним мером італійського міста Віареджо Чезаре Річчіоні. Зрозуміло, це скоріше пошук дружньої підтримки, аніж результат палкої закоханості.
Визначна українська акторка Марія Заньковецька лише недовгий час разом із відомим режисером і актором Миколою Садовським жили як закохане подружжя. Цій унікальній жінці поклонялися Антон Чехов, Лев Толстой. Петро Чайковський після однієї з вистав заніс їй вінок із написом: «Безсмертній від смертного». Тим не менш, її чисте кохання було порушено конкурентками не скільки почуття, скільки на славу М.Садовського. Як описують сучасники, Микола Садовський напередодні смерті постійно повертався до теми свого кохання до М.Заньковецької: «Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Ех, почати життя спочатку…» — саме так передає його настрій Григорій Григор'єв 1Ь.
Для нас важливо тут не розшифрувати особливості всіх закоханостей відомих українок, а суттєво збагнути їх ставлення, їх розуміння кохання. Олена Теліга у листі до своєї дуже близької приятельки Наталі Лівицької-Холодної саме про це й писала: «Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, «лампада «, який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу».
Марко Вовчок: «Фатальна жінка» Української літератури
Відчувай кожну фарбу, лінію, звук, пам’ятаючи те, що це ж є елементи Життя і неповторні моменти.
Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович) — письменниця, життя якої заслуговує щонайменше на захоплюючу мелодраму, а для багатьох чоловіків це скоріше називалося б трагедією. Її, як правило, обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.
Марко Вовчок не була повією і не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе.
У ній багато незрозумілого: її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у найвидатніших чоловіків того часу та фантастичне несприйняття у жінок.
Дочка графа Толстого К.Юнге писала: «Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет». А всі мужчини сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар'єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…
Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть, «він її не вартий» — кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, - кажуть, «її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями». Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?».
Велику «послугу» в несприйнятті Марка Вовчка як визначної української письменниці зробив Пантелеймон Куліш. Після бурхливого кохання і розриву стосунків з нею ображений Куліш пише автору «Історії літератури руської» Омеляну Огоновському про те, що «Народні оповідання» писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало багато літературознавців, а дехто почав навіть стверджувати, що оповідання написані лише її чоловіком. Олена Пчілка пішла далі у розвінчуванні міфу про Марка Вовчка, написавши: «…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора». Крапку над «і» у дискусії про авторство «Народних оповідань» Марка Вовчка поставили Іван Франко і Василь Доманицький. Їхні аргументи були такими: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання української мови підтверджувало її листування з чоловіком і оповідання, написані пізніше.
Та повернімося до тлумачення Марком Вовчком ролі й значення кохання. Насправді, про її почуття, про кохання можуть сказати герої творів. У цьому плані показова повість «Три долі», написана за кордоном у 1861 році. Вона трохи задовга, але цікава, оскільки демонструє три жіночі долі, три різні бачення їх почуттів, три відмінні кохання.
«…Може, розумію краще, ніж ти… З боку усе вбачається видніш — на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі; що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних…».
«… Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю… Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!…
Змагається з нами, що нема у світі лич добрих людей, ані правди у людей. А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді… А де ті добрі?
А нехай — но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачим тоді, які добрі і яка "правда!»
«…Ти кохаєш?… Я за його умерла б,…я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.
Він же до тебе не залицявся ніколи…? Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі… А тобі ж тільки мука, печаль та горе? — Хоч горе, — я від його усе прийму за добре. Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш! — Нехай! Аби я його кохала.
— Лихо тобі з тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюся.
— Коли не судилося много щастя, нехай лише горе буде…».
«Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати?
Який прибуток з тих любощів, — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання… Чи ж варті?
Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!».
Любов Лесі Українки в епістолярному і життєвому вимірах
Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття.
Ця проблема невідповідності ідеалу кохання-любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим стало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми неприйнятим стало одруження 25 липня 1907 року 36-річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно-побутову тематику — до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як заплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків». А згодом — найсуттєвіше: «Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла… Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині». Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті-решт в її листах.