Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: «Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди… у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода…» м.
Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства та листування — окрема тема для дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання-любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень — травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі від 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення «Хтось», і воно, я правило, звучить у варіанті: «Хтось когось любить…». Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів скоріше ознака духовної єдності О.Кобилянськоі та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох — це більше, ніж «кохання в листах», вони ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г. Сковороди та М. Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо «Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Люблю і все. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю! Я не стою за абсолютну правду такої «теорії любові», з мене взагалі кепський теоретик, але ж «кожний Іван Іванович має свою філософію», то нехай і в мене буде своя…»85.
Загалом, оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIIIабо початку XXстоліть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII- початку XXстоліть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXIстоліття.
Призначення кохання: Штрихи до однієї українсько-російської історії
А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?…
Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення…
Анна Керн була донькою Петра Марковича Полтора кого, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни — Катерина Іванівна — дочка Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла. Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй «прелести Лубен». На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17-річної Анни з 52-річним генералом Ірмолаєм Федоровичем Керном вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період героїня веде «Дневник для отдохновения». На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її щасливіші роки: «Нет, невозможно мне быть счастливой вдалеке тех, кого я люблю. Итак, я здесь прозябаю, усердно стараясь всполнить долг свой, во всем следуя наставлениям добродетельного друга, навсегда запечатлевшимся в моей памяти: мне удается быть почти спокойной, когда я занята, а без дела я никогда не сижу, постоянно читаю либо пишу что-нибудь, сама проверяю счета, занимаюсь своей дочерью, словом, за весь день, можно сказать, минути оной нет, но если вдруг что-нибудь напомнит мне Лубны, делается так больно — невозможно описать вам чувства, которые меня охватывают. Чтобы обрести сколько-нибудь спокойствия, мне надобно позабыть о пленительном призраке счастья, но как вычеркнуть из памяти ту единственную пору моего существования, когда я жила… Как расстаться со сладостной мечтой души моей? За те упоительные дни блаженства и должна я теперь покорно и терпеливо сносить все. Да, никто никогда не любил так, как любила я…».
Українське природне оточення, народні пісні, про які так часто згадує Анна, мали надзвичайно важливе значення для формування світогляду дівчини, розуміння нею місця в житті та покликання кохання. Серед спогадів є численні спостереження про українські традиції та побут, про розуміння родини й любові. Українські пісні стали складовою її дитячого виховання. Згадуючи, як у них гостив лубенський міський голова Роман Федорович Жадан, А.Полторацька пише: «Он на всех вечеринках пел с нами малороссийские песни и смешил нас местными анедоктами». Про свою лубенську знайому: «Любовь ее к мужу внушила ей одеть его могилу ползущим по земле густым растением с мелкими ярко-зелеными листиками, называемым в Малоросии барвинком. Это было очень красиво, и заставляло думать, что в доброй ее душе была поэзия…».
Генерал Керн, розуміючи прихильність Анни та збираючись у відпустку, каже: «Если так, отправляйтесь на Украйну к своим родным, а я поеду к своим». Загалом, ставлення чоловіка до рідних їй місць і до людей, що жили разом із нею, було однозначно дружнім.
Коли ж йдеться про тлумачення та сприйняття Анною Керн і Пушкіним призначення і сенсу кохання, що стане відоме світу через поетичні рядки про «генія справжньої краси», — маємо достатньо різні підходи. Анна, яка виховувалася під впливом ліричного, підсиленого природою та народними традиціями почуття, очікувала та мріяла саме про таке кохання. Її щоденні заняття літературою — це спроба поєднати красу місцевої природи, духовність народних традицій та літературний романтизм почуттів.
Численні цитати з її коментарями в щоденнику з творів французької письменниці Анни-Луїзи-Жермен де Сталь (1766—1817) дають змогу збагнути внутрішній світ Анни Керн. Цікаво, що книга, де Сталь фігурує, є ще в одній дуже відомій історії кохання Байрона до Терези. Знайшовши в саду книгу, що залишила Тереза, Байрон написав всередині: «Я не тільки кохаю, не зможу тебе не кохати».