1 жаль, що той лист (стільки писаний) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!…
…Не всі мають те, що хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?
Ох, яке воно холодне, сеє Schwarzaufweiss!Нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли 6 разом над Черемош, от така зараз, і сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний.
А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, комі йому тяжко, але нехай не катує себе за, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…
Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде читати чиїсь думки. Хтось.
Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. — К., 1975—1978. -Т. 11. - С. 266—268.
Не знаю, чи Ви розумієте те, яке важке завдання Ви наклали на мене, просячи мене нічого більше Вам не писати… Якщо Ви й можете відповідати мені, - це моє останнє лікарство, - стану спокійнішим, коли розкрию Вам усе своє серце… Якщо б Ви могли заглянути у моє нутро, — Ви б знайшли там сто разів більш фантастичні образи, сто разів гарячіші почуття, та я сам поборюю їх, бо, може, й це сяк чи так містить у собі багато такого, що може Вас образити, бути для Вас немилим…
Я хотів до свого теперішнього листа зібрати всю свою відвагу, увесь свій лише можливий спокій, але вже тепер бачу, що це для мене, мабуть, буде неможливим. Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: «Сподівайтесь, що все буде добре», дотепер. Так, я надіявся — не скажу вже, на взаємне кохання з Вашого боку, я надіявся на те, що Ви все ж раз виявите мені зовсім щиро всю правду. Були дні, - і вони вже минули, — коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, — але й тоді Ви завжди говорили: «Пізніше, пізніше. Говоріть наперед з батьком». І це сталося, - а я все ще не маю певності щодо Ваших почувань… Чого я не перестраждав під час цих канікул! Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку…
Горак Р. Тричі мені являлася любов. — К., 1987. - С. 22.
Дорога любочко моя! Юлюнцю моя! Хотів би тобі багато розповісти, але чи зумію те написати, сумніваюсь, бо є це, власне, слова — дрібниці для інших, котрі лише у плавній, щирій, відвертій, добродушній, веселій розмові розлученого подружжя щедро можуть приходити на думку.
Юлюнцю, проси тата добродія і маму добродійку, щоб дозволили тобі в суботу приїхати і повеселити знудьгованого чоловіка. Проси маму також мене і від себе, щоб була ласкава разом з тобою приїхати, бо в неділю візьму останнє посвячення священика божого.
Цілую тебе, дорога Юлю, ти знаєш як щиро. Кохай мене, як я тебе кохаю, — і буду я щасливий, ти будеш щаслива, бо я тим щасливий, що тебе кохаю.
Твій Маркіян.
Шашкевич М…, Вагілевич І., Головацький Я. Твори. 1-С. 126—127.
1 жовтня 1898 року, Русів.
Добра пані!
Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці,як малу дитину.
То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.
Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися - а шовк буде плакати - тихонько, ніжно — як шовк знає.
Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку червоний лист свидовий, а з другого жовтий, черешневий.
Я буду Вам казати: Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту - він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко виднієся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали спливає червоність і по світі розходиться — ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.
Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. «Хоть ти їх тілько годуй - каже - тих людийсвоїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!»
Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.
Хотів би м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає - то…
Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в'яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам.
Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда. Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон дуже багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть. Я буду у Вас сего тижня. Бувайте здорові.
В. Стефаник
Стефаник В. Повне зібрання творів. У 3 т. — К., 1954. - Т. 3. - С. 148—149.
Дорогий Стефанику!
Давно це було, як ми ще були молоді, як одного року перебувала я під час ферій в селі Белелуя у моїх свояків Сінгалевичів, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зільник під вікнами приходства. Про що говорили — не пригадую — може про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника я подала тобі перед прощанням білу цвітку з помеже широкого буйного листа, що пахла оп'яняючим запахом… В моїм цвітнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала…