5 червня 1899 року, Краків.
Добра товаришко!
Я Вашого листа не спалю, бо нема єго защо, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю. І так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема.
Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб — лиш спокій і гріб.
Я дохожу до такої кам'яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чикаю того свого чуда, але такий сумний, сумний.
А от Ваш лист такий пестотливий, такий сердечний, що по нім мені якось лекше і я його палити не можу. Хіба як цей лист палити, то маю палити все, що є у мене м'ягкого і горяче-люцкого. Не можу листа Вашого спалити.
Той Ваш визов далеко був не такий, але єго гарно повтинали — більшу половину і лишили то, що було найлагідніше.
Я тепер нічо не пишу, хоть тисячі планів головою пересуваєся. Та треба писати другу книжечку і пускати єї по нашій землі. Може хто полюбить нашу землю, але дуже, дуже, так, як я люблю. Чи хто порозуміє, чи ні — се байдуже, і лиш коби двох, трьох полюбило наших людий. Розумієся то така студінь, що цвіт всихає.
На остаток я безгранично Вам вдячний і дякую Вам, що-сьте такі до мене щирі. Через Вашу щирість я більше у світі щастя зазнав.
Посилаю Вам «Сину книжечку». Злагодив давно, але не знав-єм, чи висилати, тому Стоцкого питався за Вас. Будьте здорові.
В. Стефаник
Там же. — С. 184.
16 травня 1900 року, Львів.
Добра товаришко!
Не був я у Кракові три тижні і зараз мене ваш лист не дійшов і зараз я на него не відписав. Їхав я на великдень межи люде, бо яковось воно було тут сидіти. Був у Тернополі і Львові і правду аби сказати, то не загрівся, а як коли б ще гірше засумував.
Вашим листом я зрадувався, бо ніхто до мене так не пише, ну так горячо, гарно. Я не можу собі місця найти, не знаю де поїду, де зіпруся. Може поїду на Україну, може до приятелів на село. Бо певно, що до Русова не заїду, бо не можу.
А що я пишу? Я би волів найліпше нічого не писати. А пишу тому, аби залізти в щось, аби загребтися. Роблю тепер над драмою і пишу коротенькі образочки. Все хочу на осінь злагодити. Ну, і потрохи роблю над екзаменами.
Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен — відвик. Писати я до вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.
Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапку, дав яблок їсти і молока напитися і: говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м.
Та пишіть до мене. Здоровлю Вас сердечно.
Василь Стефаник
Там же. — С. 212—211
30 квітня 1925 року, Горні-Черношіце.
Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа і одразу з душі зникли всі «тіні» і я певна, що з'являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнаті фіялки.
Та й взагалі, жити на світі чудово!…
…Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулася з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні — милі, милі, Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
«Любов свободна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська» не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас — ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією і зафотографував мене ще раз, причому примусив фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (і за ту ж ціну — чудак!!). І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу — відразу ж, а в середу ~ другого. Одна фотографія маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… Так що в вівторок Ви будете мати якусь мою фотографію.
Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята. Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм «претендентам» і вести з ними «інтелігентні» розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.
І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я весь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити.
Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.
Р.S. А я вже думала, що Ви мене забули, коли Ви мені не писали. Пишіть!!!
Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис. — К.: Вид-во Олени Теліги, 1999. - С. 334—335.
8 вересня 1933 року.
… пішли ми з Вами вперше… Тоді, пам'ятаєте, стояв такий голубий, чистий, сонячний день вересня, і десь високо курликали журавлі, і вилася павутина, і хтось грав на піаніно… Я не можу пригадати, якого це числа було, але я й зараз бачу вас, це перше. Друге, це, повернувшись додому, я сів… писати вірш про наше побачення, про журавлів, павутину, піаніно і в мене, добре пам'ятаю, нічого не вийшло. Я застряг на третьому рядкові, на слові акорди, бо ніяк не міг добрати рими, крім геометричної хорди і фіорди. На тому й заснув. То мені до ранку снилися хорди, фіорди і десь далеко за фіордами - ви. Пишу вам зараз про це, бо страшенно приємно про це згадати, так приємно, що навіть слово хорда і хорди здається мені тепер таким симпатичним, ніби воно не геометричного, а любовно-поетичного, якогось просто надзвичайного походження. А пам'ятаю, як я вас поцілував привселюдно в кіно і ніхто цього не помітив, бо ви тоді так спалахнули…