Куліш М.Т. Твори. В 2 т. — К., 1990. - Т. 2. - С. 639.
Олександр Довженко (1894—1956),
відомий український кінорежисер, письменник.
Лист Олександра Довженка до Юлії Солнцевої
ЮЛІАНА 14 листопада 1952 року.
Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п'ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю.
…Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені любов?
Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб.
М'яка тепла вода її оповила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родила мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов’ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику рідної води до мене. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою лину до тебе на тихії води, на ясні зорі, несу собі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. Свята моя, незабутня, вічна! Поклич.
Довженко 0. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С 500—501.
Михайло Старицький (1840—1904),
відомий український письменник, театральний і культурний діяч
Монологи про кохання
(Уривок) II
Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З'ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.
Кохання — спів, зальот душі — не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.
Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…
Зі мною ти, моя красо-богине, —
Що мовити? Душа у нас одна —
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…
О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі…
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!
В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки…
Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…
Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих.
Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття —
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!
Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 128—129.
Олена Пчілка (Ольга Косач, (1849—1930),
українська письменниця.
Кохані речі
«Яка ти хороша! Як гожая весна!
Як квітка чудесна, як зірка небесна!
Як місячний промінь, як божеє сонце!
Поглянь же на мене, як ранок в віконце!
Заглянь в мою душу, що повна тобою;
Ти світ мені цілий скрасила собою.
Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно!
На світі ніхто не любив ще так вірно!
Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!»
Невже ж завдавати брехню чоловіку?
Не слухать речей отих чулих, гарячих?
Не чути в їх струн щирозлотих, молячих?
Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба
Та вірити тілько клятьбам тим не треба!…
Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 140.
(Лариса Косач, (1871—1913),
визначна українська поетеса, громадська діячка.
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе;
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
16. ХІ.1900
Українка Л. Зібрання творів. У 12 т. К, 1975. - Т. 1. - С. 257—259.
Микола Вороний (1871—1938),
поет, літературний критик, громадський діяч.
Палімпсест
Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! час минув — і з творів Іоанна
Виразно виступав знов твір Арістофана.
Кохана! Це душа моя — той палімпсест.
Три роки вже тому твій образ чарівний,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий…
І хоч виводив час на нім своє писання,
Твій образ знов повстав і з ним моє кохання!!
Одеса — Київ, у потязі, 1903 р.
Ні, не забув…
Ні, не забув я, люба зірко,
З свого чуття і з пам'яті не збув…
Хоч як було на серці гірко-гірко,
Ні, не забув тебе я, люба зірко,
Ні не забув.
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Що враз з тобою все я потеряв, —
Все те розкішне і принадно гарне,
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Хоч добре знав…
Проте кохав, кохав до божевілля!…
Ківшами сліз я жаль свій заливав,
А жаль той ріс, буяв, як чад похмілля…
Проте кохав, кохав до божевілля.
Проте кохав!…
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Він серце бив на часті, мов рискаль,
А в іскрах сяв там образ твій коштовний…
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Ох, жаль, той жаль…
Так рік минув, та не минули муки.
Бодай би вже востаннє спалахнув
І згас огонь кохання та розпуки…
Так рік минув, та не минули муки…
Так рік минув…