Ні! просте личко у хустині білій,
Тоненькі руки, злото довгих вій
І голос, півдитячий і несмілий,
Пронеслись тінню у душі моїй.
…І перша ніч — ніч перша і остання
І перше слово, те найбільше з слів,
Що я в саду під вітрове шептання
Уперше чув і вперше зрозумів.
Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 11.
Василь Симоненко (1935—1963),
відомий український поет, журналіст.
Любов
Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
Мені здається, — може, я не знаю —
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.
1961
Симоненко В. У твоєму імені живу. — К., 1994. - С. 42.
Микола Вінграновський (народився 1936 р.),
письменник, сценарист.
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що й наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! Не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
1960
Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У 3 т. — К., 1994. - Т. 3. - С. 345.
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тобі вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Там же. — Т. 3. - С. 340.
Ліна Костенко (народилась 1930 р.),
поетеса, сценарист.
Я ніколи не звикну
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Костенко Л. Вибране. — К., 1989. - С. 312.
Микола Томенко (народився 1937 р.),
поет.
Сонет кохання
Дивуймося постійно красоті і
возвеличмо жінку в тому стані,
коли вона дружина і кохана —
розквітла гілка щемних почуттів,
бо все, що нам судилося в житті —
одвічному незгасному вулкані, що
вибухає полум'ям герані, - вона
не лишить нас на півпуті,
бо вся вона як є — на видноті у
радощах, тривогах, мріях, муках, і
сходинки життя її круті.
Мов перстень долі, обвивають руки
не лінощами пещені, а ті,
що сил нам додають після розлуки.
Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів. — К., 1986. - С. 298.
Дмитро Кривенко (1960—1994),
філософ.
Гімн Коханню
О, Кохання — пристрасте моя й насолодо…
найбільша потребо… найтісніша взаємність…
мій найглибший інтим…
моя романтика і краса… мої крила…
сенс мойого життя…
Ти викликаєш найглибший мій потяг…
розквіт усіх моїх здібностей…
даєш незбагненну радість… надихаєш мене на
Велике й Величне —
Самопожертву, Творчість, Героїзм…
Будиш в мені Гідність і Честь… спрагу до волі…
Даруєш могутні сили… енергію життя і дії…
Ведеш мене до Розвитку… Досконалості… Ідеалу…
Опромінюєш мій погляд… уласкавлюєш мій дотик…
Робиш мене творцем нового Життя.
Піднімаєш до безсмертя… продовжуєш мій рід.
Ведеш до глибин Пізнання й Переживання
всього людського Буття.
Ти навчаєш мене Терпінню Любові
Стражданню Прощенню.
Зміцнюєш мою Волю Цілісність Дух.
Моє життя з Тобою — ціле море Багатства.
Я не відаю з Тобою Самотності Закинутості
Непотрібності.
То будь же навік моєю Зіркою моєю Мрією
моєю Принцесою!!!
Кривенко Д. Принат і принатика. — Харків, І996. - С. 197—198.
Ольга Кобилянська (1863—1942),
відома українська письменниця, громадська діячка.
Природа
…Вона стояла перед ним, така висока й гибка і була напрочуд гарна!
Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена…
… Холодна, мов лід, повага виступила на його лице. Він підвівся на одно коліно, обхопив обома руками її гнучкий стан і тяг її до себе…
…- Ти така красна, така красна!
Дике зворушення запанувало над нею. Груди підіймалися високо, й серце мало не трісло. Чула, як щось підкошувало її опірну силу, коли він тяг її до себе…
…їй закрутилася голова, й вона не змогла більше говорити.
На колінах обняв її стан руками і держав її сильно, мов у кліщах. Лице він страсно ховав у фалди її сукні й поволі та сильно тяг до землі.
Вона втеряла свою волю…
Легкий, непевний усміх заграв на її лиці, що біле, мов сніг, хилилося все нижче й нижче, і, піддаючись власті незвісної сили, вона зсунулась поволі, мов зломлена пальма, і майже безтямки на землю…
Осліпляюче і немов упоєне побідою заблисло сонце на заході пишним золотом, й ніжно-ясні облаки навколо нього перемішалися в яркий червоний жар.