Ось і все!…
А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!…
…Яка вона красна, як чудово красна!
Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.
«Мусиш мене шукати», — сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею…
Український декамерон. — К., 1993. - С. 26—28.
… Я люблю тебе, бо твоє волосся зелене, зелені у тебе очі й уся ти, мармурова, стоїш у прекраснім русі на високому п'єдесталі…
…я люблю тебе, бо в квітках ти криєш кинжали сарказму, витискуєш з-під нігтів отрую до чари з вином, затроюєш навіть губи свої, аби поцілунком убити…
…я люблю тебе, бо твоє тіло холодне, гнучкі твої пальці й уміють душити, як катова петля. Як упир, ти ходиш беззвучно й беззвучно смієшся, а коли хочеш зачарувати — можеш зігнутися як змія, й повзти поміж стволами. І випростаєшся нараз, як пружина, вдариш стальовим батогом своїх очей і осліпиш, обернеш в ніч святії дні.
…я люблю тебе, бо ти нищиш царя-духа кінчиком золоченої сандалії своєї, бо насміхаєшся з Бога й змушуєш його танцювати соромницькі танці. Бо шепочеш вестальці такі слова, від яких дрож пробігає у неї по тілі, й тої ночі вершиться гріх, а коли приходить Великий Піст Настрою — убираєшся в синю жалобу, запалюєш свічу перед вівтарем без Бога й бичуєш себе до кровавої мислі.
…я люблю тебе, бо увесь світ для тебе. Для тебе поет складає пісні, тобі привозить торговець свої товари з-за моря через безсонну пустиню. Для тебе плаває в студеній воді морж на далекій півночі і леопард ніжить шерсть свою на далекім полудні. Всі частини світу служать тобі, шлючи свої дари, бо в тобі з'єдналися полюси, плюс і мінус… бо ти Mandragora, велика чарівниця Сходу…
Український декамерон. — К., 1993. - С. 143.
Чого мені часто з солодкою тугою, яка може бути тільки за рідним любим краєм, уявляється така картина: широка, безкрая рівнина пустелі, вкритої червонуватим, наче іржавим, піском. Хвилясті бугрики подекуди розбивають застиглу, заціпенілу одноманітність краєвиду. Небо блідо-зелене без єдиної хмаринки, а один край його, де заходить сонце, пурпурно червоний. Пурпур по краях тане, переходить у жовте, жовте в зелене.
В буйнозернястому піску видно сліди ніг. Вони прямують до сонця й зливаються з тінями горбиків. І чогось ці сліди особливо хвилюють мене дивною тугою.
Чи не проходили коли-небудь мої прадіди такою пустелею? І чи не одпечатався слід її в їхній душі з такою силою, що він перейшов аж до мене. І у вечірній час, коли заходить сонце, будить в моїй душі непережиту мною тисячолітню картину?
Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті — любов. Любов є зв'язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Але уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність. Через те заповідь: «Люби ближнього, як самого себе» — має таку саму рацію, як заповідь: «Будь талановитим і геніальним». І як нудно, сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любови навіть талановиті.
Винниченко В., Щоденник. У 2 т. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 334.
30 квітня 1942 року.
Це мусить бути дорога моя любов. Новела (написана) всім серцем, всіма почуттями, всею душею…
Описати їх постіль. Як вона роздягалася. Як вона пахла любистком. А в тебе волосся пахне огірками свіжими. А твоє дихання пахне молоком. І твоє. Як вони дивувалися одне одному. Як у їх були широко розчинені очі. І як вони вдивлялися одне в одного і за всю ніч ні на хвилинку не звели один з одного очей. Як вони находили одне в одному щось дивне і чарівне, якісь чарівні відкриття, як пройшла у них несміливість і як кожен з них почув у собі силу любові і гордість володіння, і подяку ніжну. То їм здавалося, що вони знають одне одного уже давно-давно до краю, то ніби раптом нежданна новизна зустрічі починала хвилювати їхні груди, а над усім цим стояли дійсність і страшна необхідність. Гриміли гармати, і чути було плач і виття псів. Поцілуй мені груди. Чуєш, ревуть гармати… не забудеш мене? Милий мій! Мила моя! Мій коханий. Моя кохана. Мені вже не страшно. І мені ні — я чую в собі велетенську силу. Коли б ми були чоловіком і жінкою, ми ніколи б не сказали одному поганого слова. Да? Да.
Ти найдеш мене? Да? Да. Чи ти умреш? Я тебе не забуду. Іди до мене, іди.
Неначе зійшлися століття чистої, простої, народної любові, що сіє дітей на нашій землі, і століття трагічних прощань української дівчини, оспіваної в численних піснях. Скажи, що я гарна. А я? Милий мій. Мила моя, ти плачеш? Так, ні, я не плачу. Це тільки сльози, а мені так гарно з тобою, я така щаслива. Я молода. Так тебе зовуть, Василь?
— Василь.
— Василь? Вася. Я Олена (Саня).
— Чого ти плачеш?
— Але і ти плачеш. Не треба.
Вони плакали і плакали.
Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був і не сон. Вони не переставали почувати одне одного і наче летіли в обіймах над синім морем, і чули музику, не то далекого звону чи весняних потоків. Вони розійшлися ранком до схід сонця у холодній росі коло перелазу за садком.
Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С. 217.
Обоє хотіли бути самі, щоби могли без перешкоди розказати собі вражіння з сьогоднішніх переживань і висловити, виспівати одне другому чародійну, величаву пісню радості життя й кохання… Та здавалося при тому одночасно, начеб ті щораз то дальші голоси доходили до них із-поза загадкового, примарного серпанку і будили почування, що переносили душу поза межі дійсності, таємну понаддійсність, у якій душа є в силі в мільйонній частці хвильки пережити невислівні радощі існіння. Тоді людина почувається безмежно малою й безмежно великою, несвідомою й одночасно всевідучою, дрібненьким атомом і всесильною істотою, що в собі лучить супротивні кінці безконечності.
І неначе білий, таємний голуб-дух пливе по срібнім океані вічності.
Отак мавці та Іванові здавалося тепер, що вони обоє два малесенькі метелики, що мерехтять над квітами буття.
Одночасно бачилось їм, що море синяви небес над морем зелені землі, хвилі золотого сонячного світла, у якому світ утонув, жайворонки, що крильцями гладили блакитне небо, сонце, що сміялося з-поза топіль, — весь цей ясний світ — це чародійне, непонятне й величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе:
— Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.
Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.
Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і блакитно-золотому сяйві світу…
На її яблуневоцвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися…