Тереза дбайливо поскладала світлини назад, у гаманець. Вона обов’язково напише сьогодні оголошення й поверне Сергієві його річ. Тільки згодом, їй ще хотілося трішечки погуляти цим просторим парком. У такий час, та ще й у будень, парком неквапливо прогулювалися хіба молоді матусі з візочками й старенькі Терезині сусіди. Попереду на лавці дівчина помітила стареньке подружжя зі свого будинку: вони трималися за руки й мовчали. Раптом повіяв холодний вітер, дідусь пустив руку дружини й турботливо поправив їй шалик, аби ніде не продуло.
Подумала, що їй давно ніхто не поправляв шалика, вже кілька років ніхто не тримав за руку, ось так, як тримає руку коханої жінки цей старенький. Хотіла б, щоби це були її дідусь і бабуся, щоби вони так само трималися за руки. Ніхто не стискав її пальці й не грався тонким зап’ястям. Стало заздрісно, вона розвернулася й попрямувала в глиб парку. Тут була калюжна осінь. Одна калюжа вистрибнула невідь-звідки. Раптом із сусіднього дерева злетів листочок і, кружляючи, впав посеред невеличкого плеса. Вона спинилася. Листочок був у формі маленького сердечка, калюжа — ідеально кругла, з рівними берегами. Тереза нахилилася й зазирнула в маленьке озерце дощової води. Звідти на неї дивилася дівчина, на якій був сірий шалик, а над нею — сіре з блакиттю небо, у руках вона тримала гаманець, точнісінько такий самий. Тереза поглянула на неї знизу вгору й не знала, як бути: привітатися, вклонитися, усміхнутися?.. Обрала останнє. Дівчина-з-калюжі відповіла усмішкою.
Тереза подумала, що десь уже бачила цю дівчину. Обличчя було до болю знайоме, одначе якесь свіже й відкрите. Тільки жмутик зморщок біля очей. «У неї, напевне, немає турбот», — подумала Тереза. «У неї, вочевидь, зламався будильник», — вирішила дівчина-з-калюжі, помахала Терезі рукою й розпливлася ідеально круглими колами — на Терезине відображення впав листочок. У калюжі сіріла осінь, Тереза мовчки дивилася на своє відображення й усміхалася.
Попереду впали три важкі краплі. Чотири. П’ять. Сім. Пішов дощ.
Вона не любила парасольок. Раніше, коли ще не знала про себе цієї важливої обставини, Тереза постійно їх губила. Тепер вона просто гуляє під дощем і уявляє, що в крані знову відключили гарячу воду.
Тереза не бігла, а прогулювалася під дощем у бік метро. Мокра-мокрісінька, лише притуляла до себе чийсь гаманець. Щойно вона помітила зелений вогник метро, їй ураз стало дуже вогко й холодно — захотілося погрітися й трохи обсохнути в теплі. Біля виходу скупчився натовп без парасольок. Люди стояли біля дверей сухі й чекали, поки вщухне дощ. Нервували, переступали з ноги на ногу, раз по раз визирали й підставляли руки під важкі краплі дощу. Так, наче з візерунку на калюжах не видно, що дощ і досі йде.
Їй не хотілося проходити повз цих сухих, що бояться змокнути, звикли все прораховувати до найменших дрібниць і тепер картають себе за те, що прислухалися до не надто точного прогнозу погоди. Тереза оминула їх, мокра й усміхнена, щоб її, не доведи Господи, не жаліли.
З метро до неї долинув жіночий голос, на диво мелодійний і водночас гучний. Пішла на голос: у вестибюлі метро стояв білий рояль, а за ним сиділа молода жінка з чорним кучерявим волоссям і звабливими вустами. Вона співала й акомпанувала собі на роялі. Тереза вслухалася: пісня була про. гаманець. Ураз її хтось легесенько торкнув за плече.
— Дівчино, перепрошую. — тихо сказав хтось. — Це ваша річ?
Тереза навіть не помітила, що й досі міцно тримала в руках чужий гаманець. Вона підвела очі й сполохано відсахнулася. Це був ТОЙ САМИЙ чоловік, який щоранку, крім цього, наступав їй на праву ногу, читав книжку, загорнуту в папір і ніколи-ніколи її не помічав. Це був той самий чоловік із гаманця. Той, котрий старший, котрим була вагітна жінка на фотокартці в час, коли в чоловіка, якому належить гаманець, необачно зсунулася краватка. Тереза впізнала його, він був схожий на батька.
— Дівчино, перепрошую… — знову заговорив, — мені здається, я знаю цей гаманець… Це я його сьогодні вранці загубив. Це річ мого батька, він її забув удома й попросив мене принести… Мій батько працює в метро.
Тереза мовчки віддала гаманець. Без сумніву, він каже правду. Його обличчя вона впізнала на двох світлинах: у хлопчикові й у батькові. Без сумніву, це гаманець його батька. Чоловік узяв річ і подякував. Запитав, що може зробити для Терези, щоби висловити свою найщирішу вдячність. Може, купити їй жетончик на метро? Може, вона хоче морозива? З Терези рівненькими струмочками стікала вода, й вона всміхнулася, коли уявила себе в такому вигляді з морозивом… Чоловік також усміхнувся й запропонував випити гарячого чаю.
— Скажіть, що то за книжка, яку ви читаєте в метро? — несподівано спитала Тереза.
Чоловік здивувався, почервонів і дістав загорнутий у папір томик.
— Нестерпна легкість буття, — прочитала Тереза. — Це про що?
— Про кохання, — відповів хлопчик зі світлини й усміхнувся, зовсім по-хлоп’ячому.
— Це добре, — сказала Тереза. — Не варто витрачати свій час на книжки, в яких немає любові.
Хлопчик зі світлини знову всміхнувся й почервонів.
— Вибачте, я щоранку наступаю вам на ногу… Я ненавмисне. Бачите, мені інколи здається, що моя ліва нога чомусь довша за праву, і я не завжди правильно розраховую, де її поставити.
— Неправда. Це моя права нога трохи довша за ліву, і я її завжди ставлю трохи вперед, бо рівняюся по п’ятах, — і собі всміхнулася Тереза й узяла його за руку.
На якусь мить жінка з чорним волоссям і звабливими вустами припинила співати, торкнулася рукою білої кришки рояля й подивилася прямісінько на Терезу.
Ольга Ткаченко
І тільки очі
Хотілося покинути все, перевернути, втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи ясне сонечко. Літня спека зігрівала світ, але обпалювала серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою — кожне слово пісні таке рідне.
І ось телефонний дзвінок. Вона ні на кого не чекала, тому поспішати до слухавки не було потреби: «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».
Вона працює редактором у видавництві й має терміново виїжджати для переговорів з автором чергового бестселера. Марта вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор в каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.
П’ять годин торохкотіння коліями — і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.
Марта перечитала рукопис книжки ще в дорозі, тому ці декілька днів можна було повністю витрати на відпочинок. Головний герой чимось її зачепив і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж.
Літня спека забрала бажання йти пішки, тому Марта повільним кроком вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Досить скоро жовта бляшанка вже неслася пекучим асфальтом. Дві гривні для водія — і Марта кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.