— …У мене сьогодні день народження, — почулося раптом із правого боку.
— Що? А, вітаю. — Віктор Геннадійович не був налаштований на розмову.
— Ось як доводиться тридцятиріччя зустрічати… — попутник не помічав байдужого тону водія.
— Удома висохнете, вип’єте сто грамів та й нормально зустрінете, — і чітка інтонаційна крапка вкінці, котра не передбачає продовження теми.
— Я в обласну лікарню їду.
— Хтось захворів? — швидше із ввічливості запитав Віктор Геннадійович.
— Син. Завтра операцію робитимуть. Нирки…
— А лікарі що кажуть?
— Або ризик, або смерть.
Водій зиркнув на незнайомця. Той дивився вперед на водяний простір траси. Темне волосся намокло й прилипло до лоба, губи тремтіли від холоду, хоча салон обігрівало тепло пічки.
— Наші хлопчаки одного року народилися — на початку і в кінці, — продовжував попутник, здавалося, зовсім байдужий до того, чи слухає хтось його оповідь. — Часто жартували, що то від великого кохання. Ми з дружиною ще в школі закохалися, за кілька років потому одружилися. Старшенького, Олежку, він зараз у лікарні, дружина народила якраз на мій день народження. Отакий сюрприз приготувала! Ніби все добре було. Життя, як життя. Усякого траплялося. Робота. Її в селі знаєте скільки — на десятьох вистачить. А потім звичайний медогляд. Дружина вже місяць із ним у лікарні. А я туди-сюди їжджу. Отакий у нас із сином вийшов день народження.
— Скільки йому сьогодні?
— Чотири.
Місто зустріло заплаканим кліпанням світлофорів і квапливими перехожими, що перебігали, накриваючись парасолями. Віктор Геннадійович зупинив авто біля невеличкого магазинчика й повернувся звідти з кумедним іграшковим цуценям.
— Візьміть, це для сина.
— Ні, дякую, я не можу.
— Будь ласка, візьміть. Привітайте від мене хлопчика. І… щасти вам. Обом.
Біля прохідної обласної лікарні було мокро й безлюдно. Віктор Геннадійович висадив свого попутника й скерував машину додому. Він знав, що підніметься зараз на третій поверх, відімкне двері знайомої квартири — і біля порога, махаючи хвостом, його зустріне старий лабрадор. З кухні смачно запахне вечерею, і Оленка вийде назустріч, усміхнеться, наче й не було ранкової сварки. І він винувато всміхнеться, ніби хлопчак. Стасик «висітиме» в Інтернеті, донька вже годину розмовлятиме по телефону з подружками. І буде затишно й тепло в цьому маленькому всесвіті, вікна якого омиває чудний січневий дощ, незримо з’єднуючи диханням сльотавого вечора з лікарняною палатою, де незнайомому хворому хлопченяті дарує щастя іграшковий пес.
Надія Нарчинська
Щоби бути щасливими
— Тату! Та-а-а-ату! — Залопотіло п’ятами по голій підлозі. — Х-хе, та-а-а-ту, а які бувають діти? — Зацікавлено зирнуло по великій кількості розсипаного на столі столярно-інженерного начиння.
— Цікаві! — У відповідь на мить блиснуло такими ж карими, з непідробною іскринкою очима, яка, мабуть, передавалася по спадковості.
— Ану не чіпай, поклади! — ледь устиг зупинити на півдорозі до пункту призначення «цікавого шурупчика», і вже дещо лагідніше: — Тосю, ну скільки просити: на моєму столі ні до чого без мене торкатися не можна!
І куди ти її, таку непосидющу, подінеш? Коли там за підручниками починається вік найбільшої цікавості? У три — три з половиною? А про вроджені випадки нічого немає? От уже два роки, як кінця-краю не видно… Спершу всі шафочки, полички, замочки. Далі — книжки, шпалери й інші паперові вироби, — чого не пошкодуєш заради творчого розвитку дитини. Але чим далі, тим більше кидало тата то в жар, то в холод від запитань свого чомучки, бо чекати чогось певного, тим паче намагатися прогнозувати запитання донечки, справа не те що марна, а просто безнадійна. От і зараз, ледь не отримавши інфаркт від такого крику, ніхто б не сказав, що після перегляду «Дискавері» вона скаже це.
— Так що ти про дітей питала? — уже помітивши той незгасимий вогник цікавості (і на яких джерелах він працює?), що беззаперечно сповіщав про можливість тата ще на три-чотири годинки позбутися спокою через «допити» і на місяць гратися у схованки з гвіздками та шурупчиками, що вже встигли так сподобатися малій. Він вирішив пожертвувати меншим — покрутитися перед донечкою в розумних позах, разом пірнувши в таїни логіки й аналізу, симптоматики й індукції та інші глибини свідомого, за допомогою яких набуті знання (університету!) могли задовольнити малу. На «промах» тато права не мав.
— Діти які бувають? — неохоче відриваючись від викрутки, повторила та.
Тато продовжував працювати з гаєчками, не менше докладаючи розумових сил, з чого б почати.
— Ну, бувають хлопчики й дівчатка… — Та отримав у відповідь такий погляд, що відразу вирішив конкретизувати: — Кх… А що саме тебе цікавить?
Тося відвернулася від «шкідливого» паяльника (ти ба, який гарячий), ображено подмухала на пальчик (доки тато не побачив), сховала його за спину. І продовжила:
— Ну, кажуть… (пху-пху… пече…) діти бувають здібні. А як це — здібні? Розумні, е-е-е… Цікаві, слухняні. Потім, талановиті. Є ще кіндери чи вундери…
Зрозуміло (та… поле діяльності — два гектари). Тут по кожному пункту можна докторську захищати! Так, тільки без паніки. Тато все знає й усе зуміє.
— Іди сюди, сонечко, — відклавши майстерські справи, посадовив Тосю на коліна, що вже хапалася перевірити наявність струму в розетці.
Вони були такими схожими. Як тільки можуть бути схожими очі люблячого батька та безтурботна усмішка його дитини — дві копії картини рукою одного художника. Спокійно й вдумливо погладжуючи своє диво по голові, він тихо розпочав:
— Знаєш, Тосечко, діти справді бувають різні. Не бувають, а просто — є. Це як не буває двох однакових… — тато замислився.
— Дощів? — підняло заворожені оченята залюблене в усі калюжі «каченя».
— Так, — усміхнувся, — як дощів, як хмарок на небі — удень і ввечері, як самих днів. Кожна людина з пуп’янку має свій унікальний, подарований Богом характер. От учора, пам’ятаєш, лив такий сильний дощ, ледь устигли сховатися! Мама вибігала, казала нам: «Такий хлющ — як із відра!». А ми з тобою дивилися у вікно й бачили, як наші квіти, ухиляючись від вітрових обіймів, тулилися до землі, а дощ усе сильніше хотів їх пригорнути, понюхати й поцілувати. Ти пам’ятаєш, коли вперше побачила абрикосовий цвіт і коли знайшла свою першу ромашку і першу бджолу? А був ще ж дощик тихенький-тихенький, теплий, як весняне сонечко, падав просто з неба і неначе вибачався за кожну зронену на нас краплинку, а колись прийшов дощик-забіяка і понадламував мамині улюблені хризантеми, пошурхотів листочками, подув у труби та ще курей полякав — і побіг куди знав.
— Куди? — відізвалося відлунням, а погляд не міг відірватися від чарівника-тата. І як він міг одним помахом відкривати те, чого самій не видно? Наче розкриває книжку, ніби вводить у казку…
— Не знаю, сонечко. Мабуть, у якихось своїх розбишацьких справах. А пам’ятаєш, у п’ятницю в бабусі ми зустріли дощик, що почав сильно крапати, надувати бульки, а потім перестав, неначе забувся?
— То був дощик-забувака, — констатувала Тося.
— А пам’ятаєш, Тосю, того, що трусив мілко-мілко…
— Так-так, і ти говорив, що він сіє ситечком. Ми йшли з тобою шукати веселку, а ти сказав, що їх уночі не буває, бо вони бояться роздерти свої барвисті сукні зорями і рано лягають спати, щоби бути гарними й розумними, і що мені теж треба засинати. Тату, а зіроньки не хочуть спати вночі? Ти казав, що я твоя і райдуга і зіронька… А можна, я окремо буду: вдень — веселкою, а ввечері — зіронькою? І лягатиму спати… А, не лягатиму зовсім, добре? — вже заіскрилися зорі-оченята.