— Ну, Тосю… — засміявся тато, не знаючи, що й сказати.
Але мала непосидюча кнопочка сама врятувала ситуацію:
— Тату, татусику, а що діти? — Лише в такі моменти батьківських моральних відкриттів Тося могла невідривно слухати, навіть не рухалася, мабуть, і не дихала, так старалася вловити кожен порух татових думок.
— Діти, Тосечко, також бувають різними: хтось задумливий, хтось розгублений, як той дощик, хтось любить малювати й пускати літачки, а дехто може образитись і набурмоситись, як хмарка, через якусь дрібничку. Але, Тосю, всі дітки схожі.
— Так?
— Так, звичайно. Усі вони хороші. Діти поганими не бувають. Це істина. Як і дощик — хоч би яким він був — хоче принести землі радість, нагодувати рослинки й напоїти дерева, так і дітки — народжуються, щоби бути щасливими, сміятися кожному новому промінчику сонця такими ж сяючими усмішками, щоби ловити метеликів і безтурботно гратися, допомагати мамі (лише своєю присутністю!), щоби заспокоїти тата й бабусю, щоби бути бажаними й неповторними, і так самовіддано вчити всіх дорослих любити, а ще — відкривати свою душу світу, а ще…
І хоч Тося більше відчувала, ніж розуміла батькові слова, але вже від самого їхнього звучання з татових вуст у неї не лишалося ні крапельки сумніву в їхній правдивості, і колись, звичайно, вона їх зрозуміє. Колись, напевно, почує їх від когось іще в глибокодумних трактатах про щастя і дивуватиметься: звідки я це все знаю? Бо десь далеко сховаються, але грітимуть усе життя татові слова: «Народжуються, щоби бути щасливими», — глибоко, просто в серці.
Христина Шутенко
На станції метро
Вона стояла на платформі, чекаючи на прибуття електрички. Був пізній вечір, поїзди в метро вже ходили рідко, тому мала час подумати. Вона любила нічний Київ, дивитися на різнобарвні вогники в темноті, які, поєднуючись та освітлюючи вулиці, створювали якусь казку. Для неї. Сильний порив вітру кинув волосся їй в обличчя, повернувши до реальності. Вдихнула свіжого повітря й озирнулася навкруги. Ось сидить немолода жінка, на вигляд років сорока. Нічого особливого: чорне пальто, сумка через плече й два важкі пакети. Напевно, повертається звідкись, а може, навпаки, кудись їде. Трохи далі стоїть молодий хлопець у формі «Динамо» та з навушниками у вухах. Там пара закоханих цілується. Маленька дівчинка плаче, бо вже пізно й вона хоче спати, а її батьки засиділись у гостях. У кожного з них своя історія. І всіх звела на станції метро звичайна необхідність. Зараз вони сядуть у вагон, кожен вийде на своїй зупинці, і більше один одного не побачать. Від дивних думок її відволік звук потягу, що надходив. Зайшла у вагон, підкрутила звук у навушниках і продовжила свій шлях додому. Завтра неділя. Як вона раніше любила неділі! Але не тепер.
Неділя означала ще один тиждень очікування. І на що вона сподівається? Невже він захоче зустрітися після того, що між ними було?
А що було? Інтернет-листування, одне з десятків, яке вона підтримувала задля годиться? Дві зустрічі, кава та морозиво? Це ж нічого не означало. Принаймні, вона так думала. А виявилося, що ні. Лише тепер, через стільки часу, зрозуміла, що він таки означав для неї набагато більше, ніж усі інші, разом узяті. І хоча минув рік, ще плекала надію, що він погодиться зустрітися.
А що вона скаже йому, коли подивиться в очі? І чи зможе взагалі на нього дивитися? Про що вони, люди з різних світів, говоритимуть? Стільки запитань у голові…
Нарешті повідомлення — як завжди, не вміщується на екрані.
«Привіт…»
Вона всміхнулася та подивилася на чоловіка, який спав поруч. Вона знала той лист напам’ять, адже перечитувала його безліч разів відтоді, як вони почали зустрічатися, дивуючись своєму щастю. Тепер вірила, що одним повідомленням можна змінити власне життя.
— Просинайся, коханий, — сказала вона й поцілувала…
Анна Яременко
Про Найріднішого
Знаєш, пишу і вже бачу, як Ти усміхаєшся, читаючи мої стрибучі рядки. Ти завжди так робиш. А потім даєш мені згадувати нашу спільно-бурхливу пригоду, тиху зворушливу прогулянку, тицяння пальцями в зірки й розмови. Багато-пребагато розмов. Я не називаю це побаченнями. Це Розмови.
О, я згадую, як Ти колись улаштував одну таку, та ще й на Свій День народження! Ех… Пам’ятаєш? Ми тоді плакали, сміялися, пригадували різні дрібно-приємні миттєвості. Знаєш, тоді, зрештою, збагнула, що таке займенник «ми».
Скільки мого життя Тобою прожито? Здається, що на всіх моїх найяскравіших світлинах варто позначити Тебе…
Ніхто так не вміє, як Ти. Отак узяти, підняти й підчепити в повітрі. Таке враження, наче мене тримають тисячі метеликів. Але ж я знаю, що то все Ти… Моя велика Взаємна Любове. Моя Розкоше. Моя Нагородо. Незаслужена. Ба навіть не завойована. Ти якось спокійно й хазяйновито ввійшов у двері моєї історії. Чи стукав? — Не знаю. Не пам’ятаю. Якось я надто рвучко відчинила двері. О, тоді Ти був незнайомцем. Але дивився й усміхався так, наче все життя був моїм сусідом.
Кожна зустріч із Тобою — то якась відчайдушна подорож. І коли мені хочеться втекти кудись, Ти вже усміхаєшся, витягуючи з кишені квитка. Ми бували з Тобою далеко-далеко, і, знаєш, мені зовсім не страшно, коли Ти поруч. Так дивно, Ти питаєш мене: «Чого ти бажаєш?» — хоча й Сам прекрасно знаєш відповідь.
Прагну прожити життя з Тобою. Так само мандрувати, сміятися й плакати від того, що ми разом. Чомусь завжди, коли поруч найрідніші, хочеться плакати. Бажаю так само чи навіть сильніше Твоєї присутності, Твоїх думок і, що там казати, Самого Тебе!
І ще, Ти знаєш, хочу, аби наш із Тобою задум ожив. І хоч екватор — то не край світу, а лишень його половина, мені все одно мріється бути там із Тобою. Це як стрибок із парашутом, тільки десять тисяч разів поспіль! Закохані тримаються за руки, коли стрибають, однак я знаю, що Ти ладен сховати мене за пазуху, лишень би не лякалася.
Ще, буває, йду за Тобою наосліп. О, я люблю так ходити. Бо знаю, що коли Ти знімеш пов’язку і вже можна буде бачити — неодмінно втрачу мову й знову захочеться міцно-міцно обійняти Тебе… Уже чекаю, коли обійму Тебе по-справжньому. Коли буде можна…
Так дивно, я відчуваю, коли Ти мене обіймаєш чи дбайливо загортаєш у байкову ковдру. А чи відчуваєш мої намагання обійняти Тебе? Коли стараюся з усієї сили? Авжеж, Ти такий великий, що навряд чи вистачить моїх рук.
А ще Ти мастак запитувати. Коли стою на зупинці, спізнююся на потяг чи чекаю в черзі — у голові спалахує одне з Твоїх «фірмових» запитань. О, і тоді дорогою ми довго-довго розбираємося, думаємо, аналізуємо й шукаємо вихід для мене. У такі моменти уявляю, як піднімаю голову й бачу, який Ти серйозний і не на жарт стурбований моєю халепою. Як же я люблю Тебе за отаку серйозність і турботу! Спокійно з Тобою. Але чомусь тремчу як осиковий листок. Мабуть, від щастя. Що маю Тебе. Великого. Доброго. Щирого.
Визнаю, що Ти ніколи нічого від мене не приховував. Ну, хіба що трішки, коли мені того не треба було знати. Уже знову забаглося з Тобою кудись у мандри. Туди, де швидке завіконня, музика, шоколадка (ну, куди ж без неї’?) і Ти… Ми з Тобою бачили ранкові заспані нерозчесані Карпати й укладали сонце спати у Червоне море. Про що ще можна мріяти? Не буває мрії, більшої за Тебе. Хочеться мріяти Тобою. Дихати Тобою. Ховатися за Тебе й плакати від того, що Ти близько-близько… І от у такі моменти в мене завжди десь губляться слова. І зараз теж. Це так банально. Це так багато. Це все, що я можу… Я люблю Тебе, Ісусе.
