— А я Назар, — відповів хлопець, зрадівши усмішці. — І мені також надзвичайно приємно. Знаєш, після того як ти зникла, я кожного дня приходив сюди з трояндами. Думав, здивую тебе. І щоразу доводилося викидати їх, бо ти не приходила. Але сьогодні чомусь вирішив уперше купити ромашок, і побачив тебе. Дивно, правда ж?
— Усе просто, ромашки я люблю більше, ніж троянди, — щасливо всміхнулася Соля.
Він і вона
Iванка Захаревич. Крокуси для Дзвінки
Дзвінка швидко складала речі до великого наплічника. Через п’ятнадцять хвилин рюкзак із ємкістю шістдесят літрів був заповнений ущент: теплий светр, кольорові шкарпетки, вишиванка, улюблена піжама, подарунки та інші речі були охайно спаковані. Дівчина зашпилила блискавку на останній боковій кишені, причепила синьо-жовтий прапор і всміхнулася. Вона їде у свої Карпати. Нарешті їде. Надягнула теплу куртку, взула кросівки й вибігла з хати з наплічником на спині, який був удвічі більшим за неї.
Ось вона вже на вокзалі, чекає на свій потяг, який через п’ять годин зупиниться в Карпатах, тоді Дзвінка вискочить із вагону й кинеться в найтепліші, найніжніші, найдовгоочікуваніші обійми коханого. Поки дівчина, заплющивши очі, стояла на пероні та уявляла цю зворушливу зустріч, жіночий голос повідомив про прибуття потягу на другу платформу. І ось вона вже лежить на верхній полиці плацкартного вагону, дістає з наплічника книжку й вервичку. Потяг рушає. Спочатку Дзвінка довго вдивляється у вікно, вона дуже любить мандрувати. Дівчина знає, що життя — це подорож, повна пригод і несподіванок, не пам’ятаєш її початку (хіба зі слів батьків), не знаєш кінця. Дзвонить телефон. Дзвінка з усмішкою дивиться на екран, натискає на кнопку відповіді й занурюється у мелодію рідного голосу:
— Привіт, моє серденько! Ти вже їдеш?
— Так, дорогий, ще зовсім трішечки, і побачимося!
— Що тобі приготувати, Дзвіночко?
— Цілком покладаюся на твій смак. Я знаю, що будь-яка страва буде найсмачнішою, бо ти приготуєш із любов’ю.
— Файно, тоді я зварю борщ і ще щось придумаю.
— Дякую тобі! Ти просто диво!
— Ну, я побіг чистити картоплю, серденько, а ти не сумуй!
— Добре, чекаю на нашу зустріч!
Дзвінка всміхнулася, уявивши Марка у фартусі біля плити. Він прекрасно готує, ще краще катається на лижах, називає її львівською гуцулкою й пристрасно танцює коломийку. Дівчина народилася й виросла в княжому місті Лева. Вона не уявляє свого життя без кави, колежанок, бруківки, вузеньких вуличок, шоколаду й львівського дощу, але її серце назавжди залишилося в Карпатах, таких таємничих і незбагненно рідних. Тут вона вперше піднялася в гори й торкнулася душею неба, яке вигравало на її струнах витончену мелодію свободи й кохання, що Дзвінка зустріла в Карпатах.
Потяг має прибути за п’ять хвилин. Серце в грудях починає битися швидше й швидше. Уже зовсім скоро. От-от. Ще маленька мить відділяє дівчину від зустрічі з коханим. Якби Дзвінці запропонували прожити життя без Марка, то вона неодмінно вибрала би прожити хвилину з ним. Нарешті, ну нарешті ця зупинка! Провідник відкриває двері, опускає сходи. Надворі ніч, а на пероні один-однісінький з усмішкою й букетом квітів її зустрічає Марко. Вона стрибає зі сходів і поринає в його міцні, палкі обійми. Далі тиша, усмішки й сльози. Не можуть натішитися одне одним. Радості й любові в їхніх серцях настільки багато, що ними можна обійняти весь світ, кожну людину, кожен атом цього буття.
— Дзвіночко, нарешті ти приїхала! Рідненька моя зіронько! Боже, як я скучив. Ходи до мене! Не відпущу, чуєш, більше ніколи не відпущу!
Знову обійми, поцілунки. Дзвінка не могла вимовити ні слова. Марко лишень цілував сльози, які текли струмками по її щічках.
— Не плач, рідненька, не плач, прошу тебе! Ти вже вдома. Знімай наплічник! Ідемо хутчіш до машини, а то вдома борщ холоне.
Лише в машині дівчина помітила у своїх руках букет крокусів, акуратно зав’язаних ниткою. Які вони чудові, ці лісові квіти. Так чарівно пахнуть горами, сонцем і Марком. Ніжний фіолетовий колір поєднав у собі величавість вершин і загадковість лісу, але найважливіше — бажання чоловічого серця подарувати радість коханій.
Удома Марко щедро насипав повні миски борщу, яким пахла вся квартира. Дарма, що зараз північ, а вони лишень сідають вечеряти, адже для цих двох щойно розпочинається новий день, і життя наповнює кожну секунду по вінця любов’ю. Марко запарив духмяний чай із карпатських трав у глиняних горнятах і притулив Дзвінчину долоню до своєї щоки.