Цієї ночі двоє жили сповна. Спочатку запалили свічку перед іконою Божої Матері та молилися, дякували й плакали, як діти, тримаючись за руки. Їхні ангели сиділи в них за спинами, обійнявшись, і боялися поворухнути крильми, щоби не порушити тишу. Потім Дзвінка й Марко пішли до іншої кімнати, лягли на стареньке дерев’яне ліжко й довго мовчали. Вони любили мовчати разом, у такі хвилини цінували одне одного ще більше. Мовчали про все — про відстань, що їх розділяє, віру, яка зближує, надію, що оберігає, та любов, що об’єднує. Вона цілувала його брови, а він торкався руками її вуст, щік, волосся, так, ніби хотів щоби його пальці назавжди запам’ятали кожну рисочку рідного обличчя. Все, що вони могли робити в цей момент, — це просто бути разом. Заснули, як почало світати. Сплелися в обіймах так міцно, ніби боялися, що хтось зможе їх роз’єднати.
Дзвінка, яку важко розбудити будь-яким будильником, прокинулася від того, що Марко перестав її обіймати. З кухні долинав голос чайника й розливався запашний аромат кави — арабіка з шоколадом, її улюблена. Марко готував сніданок. Через п’ять хвилин він приніс дівчині каву в ліжко, і вони обоє смакували ранковим напоєм. Також він приготував сир із родзинками, медом і горіхами. Поки Дзвінка мила посуд, Марко робив бутерброди, наливав чай у термос. Усе це він запакував у наплічник — адже сьогодні вони вирушають в гори.
Піднімалися довго, бо щоразу зупинялися, щоби помилуватися красою смерічок і неба, угледіти білку чи їжака, та найбільше зачаровано дивилися одне на одного, немов хотіли віддати в погляді все найдорожче. Дивилися широко розплющеними очима так, наче бачилися востаннє. Трималися за руки і йшли далі. За три години після крутого підйому вирішили перепочити на лісовій галявині. Поки Дзвінка виклала з наплічника яблука, чай і бутерброди, Марко кудись зник. Дівчина озирнулася й побачила, що Марко збирає для неї квіти — ніжно-фіолетові крокуси.
— Ти вчора сюди ходив, аби назбирати мені квітів?
— Ну так, моя львівська гуцулочко, а що?
Більше Дзвінка не запитувала — не було потреби. Вона міцно обійняла коханого й ніжно поцілувала його брови, які до безтями любила. Очі світилися від радості, а вдячність переповнювала серце. Три години підійматися в гори лишень для того, щоби нарвати крокусів, — для Марка це було звичайною справою, а для Дзвінки видавалося величезним зусиллям.
— Дякую! Дякую тобі, найрідніший! — шепотіла дівчина на вухо Маркові й горнулася всім серцем до його міцних грудей.
— Моє серденько, чому ти плачеш? Немає за що! Не плач, зіронько, не плач!
Правду кажуть, що вокзал бачив більше справжніх поцілунків ніж рацс, а лікарня чула більше щирих молитов, ніж церква. У той день гори ще не бачили гарячіших сліз, ніж Дзвінчині, і не чули тепліших слів, ніж Маркові. Навіть небо крадькома повторювало пошепки ці слова струнким смерічкам.
Прощатися завжди найважче, особливо з тими, кого любиш. Треба було повертатися до Львова. Удома Дзвінка ще довго дивилася на букет лісових крокусів, охайно зав’язаний ниткою, пригортала їх до серця й усміхалася. Того ж дня Марко знову пішов у гори, щоби назбирати квітів. Він вирішив, що сьогодні їде до Львова, бо як можна дозволити прожити своїй львівській гуцулоч-ці нинішній день без фіолетових крокусів?
Іванка Захаревич. Осінній портрет
Марта відчувала, що щось має трапитися цього ранку. У кімнаті було холодно, тож вона швиденько зварила собі кави й повернулася назад у ліжко, закутавшись теплою ковдрою. Лишень встигла зручно вмоститися, зробити один ковток улюбленого ароматного напою й трохи зігрітися, як почула, що у двері хтось стукає. Ну як же не хочеться вставати. Але хто б це міг бути, вона ж нікого не чекає, ще й з самого ранку. Та звук ставав чимдалі гучнішим, хтось таки добряче гупав кулаком у двері. Дівчина навіть трохи злякалася, але все-таки встала з ліжка й підійшла, щоби відчинити. Перед Мартою стояв букет білих троянд на двох ногах. Дівчина аж рота роззявила від здивування. Тут раптом серед квітів Марта побачила обличчя хлопця — кур’єра, якому було важко тримати величезний букет.
— Ви пані Марта Лисиця?
— Так, я.
— Тоді ці квіти для вас. Ось тут розпишіться, будь ласка.
У ту ж мить хлопець віддав букет Марті й простягнув їй ручку та папірець, де було щось написано про доставку. Дівчина швидко поставила підпис.
— Дякую, панно Марто! Гарного вам дня!