— Олю, рятуй, форель згоріла! Мабуть, я недобре виставив температуру в духовці. От халепа. Повна хата диму!.. Що мені робити?.. Ти могла б забігти? Уявляєш, вона зараз прийде, а тут таке. Гаразд. Сьомий будинок, другий поверх, восьма квартира. Але швидше, благаю!
Оля не забарилася, адже жила в будинку навпроти. Через п’ять хвилин після телефонної розмови з «шеф-кухарем» озвався дзвоник вхідних дверей.
Іван швиденько відчинив. На порозі стояла Олька в спортивному костюмі, волосся зібране в хвіст, з макіяжу — лише туш.
— Ну, що там у тебе, «майстер-шеф»?.. Чому згоріло, ми ж постійно були на зв’язку?.. — запитала Олька.
— Проходь. Зараз розповім... — відказав Іван, запрошуючи дівчину до кімнати.
Оля зайшла до вітальні. Скрізь на маленьких кованих підсвічниках мерехтіли свічки. Посеред кімнати стояв святково накритий стіл із приготованими стравами. Оля дивилася на все це, нічого не розуміючи.
— Як це?.. — розгублено запитала Олька. — Я бігла, бо ти сказав, що все згоріло?.. А цей вечір такий важливий. І ти хотів її вразити.
— Я сподіваюся, що вразив?.. — пригортаючи до себе Олю, запитав Іван.
На мить зависла тиша.
— Не те слово, — відповіла, усміхаючись, дівчина.
Дарина Кравчук. Затишок
Так тихо було, якось навіть до тремтіння в колінах тихо. За вікном виднівся багряний захід сонця. Теплий, спокійний... Чомусь від такого спокою стає не по собі. Можливо, тому що вона відчувала таке вперше. Він сидів навпроти неї і їв. Ніколи не могла подумати, що спостерігати за кимось під час прийому їжі — таке цікаве заняття. Інколи він зосереджено вдивлявся в телевізор, де показували програму про неймовірні явища. Та її це не займало, найнеймовірнішим явищем, яке вона коли-небудь бачила, було те, як він їв. Згодом вона сіла біля нього, поклала свою голову на його плече й тихо мовчала. Ці хвилини запам’яталися назавжди. Так тепло, по-сімейному, добре.
Він вимушено подивився на годинник, дістав із гаманця папірчик, на якому був вказаний номер потяга й час відправлення, і почав пакувати речі. Вона мовчала. Стояла, впершись у дерев’яні двері й мовчала. Усе запакував, у руках залишалася лише його сорочка. Він охайно склав її й залишив на ліжку. «Тобі від мене», — тихо прошепотів і поцілував її волосся. Чомусь найчастіше він цілував її коси. Не палкі поцілунки, не гарячі й міцні обійми, а легенький дотик до її волосся. Вона всміхнулася.
Потяг. Вокзал. Повідомлення про посадку. Не любила вона вокзалів — занадто часто вони відбирали найдорожчих. Він зайшов у вагон і ще довго дивився в її очі. Через вікно, крізь призму бажань, крізь ті емоції, які жили в його серці. Зателефонував — говорили через скло. Дивне відчуття: бачиш людину, чуєш її голос, а доторкнутися не можеш...
Через «надцять» днів вона приїхала в його місто. З блиском в очах, чи то від щастя бачити його, чи то від застуди, яка нестримно підкорювала її організм. Він узяв її сумку й упевнено вів за руку кудись. Прийшов в аптеку, купив ліки. Після завів у кафе, замовив поїсти й гарячої води: приготував лікувальний напій і пив його разом із нею, щоби смачнішим він їй здавався. Знову вокзал, потяг, сон. Приїхала додому. Гарячі душ і чай трішки порятували від огидного стану хвороби. Відкрила шафу, надягла його сорочку й швиденько заснула... І якось так спокійно їй стало, незважаючи на ті сотні кілометрів, на те, що ніколи не виказував їй своїх почуттів, і на те, що в термометра горіло забагато червоних поділок.
Мар’яна Лелик. Розмова
— Машик, ти щось будеш? — уже вдруге запитав Дмитро й завмер в очікуванні.
— Що? — Марія ніби прокинулася від глибокого сну. — А, так, каву. — І насилу всміхнулася.
— І все?
Вона кивнула.
— Тоді ти чекай замовлення, а я на хвилинку вискочу, гаразд? Зараз буду! — Хлопець цьомкнув її в щічку й зник за дверима.
Це маленьке затишне кафе було улюбленим місцем для святкування різних дат і подій в їхньому житті: першого поцілунку, випускних і вступних іспитів, днів народжень (у них обох якраз у червні!). І сьогодні вони тут саме тому — відзначати річницю їхнього зустрічання, тобто піврічницю. Принаймні, так думав Дмитро. Принаймні, так уважала Марія.
Дівчина сиділа біля вікна й дивилася на зиму, що минає. Звучала якась лірична пісня — здається, Бурмака: «Ангел-охоронець... не лиши його. хоч він не зі мною — я його люблю...»