Вона озирнулася — хлопець дивився на неї:
— З’їздили ми Польщу
І всю Україну,
А не бачили такої,
Як се Катерина.
Дівчата зникли за червоними колонами — хлопець насунув окуляри на перенісся і знов узявся до цигарки.
На парах Вероніка постійно дивилася у вікно, вперше не слухала догми викладача. Серце калатало, немов скажене. Молилася, аби відпустили швидше, і, коли це сталося, миттю побігла до парканчика — однак хлопця вже не було...
Смуток оселився в душі. Додому повернулася сама не своя — лягла в ліжко й проспала до ранку. Їй хотілося знову побачити того хлопця, але де його тепер знайдеш? Успішність знизилася — навчання Вероніку більше не цікавило. Єдине, чого вона прагнула, — побачити незнайомця знову. Так минала весна, і так минало літо...
Перше вересня. Вони з подругою запізнилися на другу пару. Постукавши, студентки несміливо зайшли в аудиторію. І, о Боже! Вероніка завмерла — за викладацьким столом сидів той самий «чувак». Викладач подивився на дівчат.
— Це хто до нас прийшов? — Молодий педагог розкрив журнал.
— Вероніка Зозуля й Катерина Полякова, — відказала Катька.
Викладач дивився на Вероніку.
— Ага, заходь. те. Ну, тепер усі, можна продовжувати лекцію. Сідайте, дівчата!
Місця були зайняті — порожньою лишилася тільки перша парта. Дівчатам довелося всістися перед самісіньким викладачем.
— Менше курити треба!
Вероніка впіймала на собі погляд новенького викладача. І як же їй було соромно! Коли б він знав, що за все життя вона взяла до рота лишень одну цигарку — ту єдину.
— Артеме Тарасовичу, а ви самі курите? — спитав хтось із хлопців.
— Кинув давно... — Викладач подивися на Вероніку. — Дванадцятого березня кинув.
Дівчина підняла очі. Упіймавши її погляд, він згорнув журнал і підійшов до дошки.
— Добре, давайте ближче до теми. Запишіть, будь ласка.
Та Вероніка вже нічого не чула, вона опустила очі до конспекту, де змальовувала з пам’яті хлопця з цигаркою, що сидів на парканчику біля університету Шевченка.
Увечері не могла знайти собі місця — тинялася з кутка в куток, закривала руками обличчя. Раптом її спинив телефонний дзвінок — номер невідомий.
— Слухаю, — ледь вимовила дівчина.
— Привіт, Вероніко! Хотів почути твій голос.
— Привіт. А хто це?
— Це Артем, упізнала мене?
— Який Артем?
— Артем! Тарасович! Ну, «чувак», як ти кажеш!
— Чувак!.. Вибачте, Артеме Тарасовичу, я вас слухаю.
— Припини, Вероніко. Моя посада тебе ні до чого не зобов’язує. Я готовий залишитися для тебе «чуваком» — мені сподобалося. Дарма ти відразу телефончика не залишила. Я шукав тебе . Може, зустрінемось якось?
Вероніка мовчала.
— Я завтра, на жаль, не можу, лекції допізна, — продовжив Артем. — А от післязавтра годині о четвертій залюбки побачив би тебе.
— Де зустрінемося?
— А де тобі зручно? Давай біля Кобзаря?
— Давайте краще на нашому місці — на парканчику!
— Як скажеш. Тільки не кажи мені «ви». За межами універу я маю право на особисте життя. Гадаю, ти теж. Ну все тоді, до післязавтра?
— Ага, — Вероніка першою поклала слухавку.
Яке ж то чарівне слово «післязавтра»! Стільки місяців чекала на зустріч із ним. Стільки днів. Цілих сто сімдесят три дні! Лишилося зовсім трохи, — ще якихось два дні, і настане таке очікуване «післязавтра»!
Дмитро Безверхнiй. Коли у двері дзвонить листоноша
От саме сьогодні Мія хотіла побути на самоті. Насолодитися рідкісною приємністю людської відсутності. Постійний рух, темп, біганина-гонитва за примарністю життя, яке вимірювалося перспективами кар’єрного росту, — набридло! Здавалося, сам організм вимагав відпочинку: вимкнути будильника, того бездушного наглядача за чужими снами, котрий, не зважаючи на сонливе благання свого власника, залишається незворушним вартовим початку нового (хоча якого там нового, такого, як і всі попередні) дня. Так, вимкнути, чи, взагалі, ще звечора не вмикати — й проспати, ось так от, без пояснень і причин. Прокинутися, коли заманеться, загорнутися в ще теплу ковдру, вийти на балкон, вдихаючи зиму, й відчути, що вільна, незалежна... Заварити зеленого чаю й обійняти долонями улюблену, трішки щербату з країв, чашку. Глянути вниз на метушливе невгамовне місто, що готується ось-ось зустріти Новий рік. Заплющити на мить очі, прислухатися до серенад далекого космосу і. почути дивне, пронизливе дзижчання, яке долинає десь із кімнати. Телефон. На екрані знайомий номер. Ірка, а хто ж іще.