Час не загоює мої рани і навіть не стирає пам’ять. Щороку я втрачаю свою маму знову і знову, як і тоді, майже тридцять років тому. Щоразу з новою силою мене огортає розпач і страх. І я їду на її могилу. До неї... Мені моторошно, і ніхто, чуєте, ніхто не розуміє мене. Лише вона — моя найчарівніша мама у світі.
Вона була красунею. Справжньою жінкою. Найталановитішою актрисою. Свого часу їй так личили слава, успіх і популярність. І, напевно, саме тому її спіткала така складна доля, тому їй довелося пройти свій недовгий життєвий шлях крізь терни, і тому вона до сьогодні залишилася живою в пам’яті тисяч людей. І, щонай-головніше, саме тому я ніколи не забуваю її.
Я втратив маму, коли мені було десять. Але пам’ятаю її доволі виразно й чітко. Я ношу в серці навіть її голос та її ніжні, жіночні жести, а ще — погляд і відкриту усмішку. За десять років мого життя вона навчила мене жити, любити, шанувати й цінувати те, що маєш, насолоджуватися й бути корисним іншим. Поважати й мовчати тоді, коли хочеться заперечити. Вірити й не здаватися, а ще — бути сильним і слабким водночас. І саме вона навчила мене пам’ятати. Тому навіть якби не було фотокарток, які я досі зберігаю в шухляді свого столу, то все одно пам’ятав би її обличчя і, як колись, відчував би її дотик.
Її життєва стежина нагадувала сценарій якоїсь вистави. Можливо, однієї з тих, у яких вона виконувала головну роль. Імовірно, сценічний образ вона непомітно для себе перенесла в реальність — і тому страждала. Але мовчки, як і годиться сильній і мудрій жінці. Нікому не плакала в рукав. І до мене завжди всміхалася, навіть тоді, коли хотілося кричати од відчаю й несправедливості. Уже згодом, коли я подорослішав, далекі родичі переповіли мені історію життя моєї мами. Уважно вислухавши їх, я ще сильніше почав сумувати за нею. Мені так не вистачало її...
Усе своє свідоме життя я хотів, щоби вона бачила, як я дорослішаю, щоби була поруч. Їй першій хотів розповісти про своє юнацьке кохання й про дівчинку із 8-Г, у якої були навдивовижу блакитні й глибокі очі. Мамі хотів відкрити таємницю, що на іспиті списував, але не тому, що не знав відповіді, а щоби бути солідарним з іншими. Їй одній розповів би, як насміхалися з мене старші хлопці і як не хотіли товаришувати зі мною однолітки, як мені було важко навчатися в інституті й бути «своїм» серед чужих. Саме мамі я б виплакав усі свої образи на студентів, які, замість того щоби навчатися, розпивали портвейн, палили цигарки з фільтром, які діставали «по блату», та слухали заборонений американський рок. Зізнався б мамі, що я — невдаха. І що ніхто не хоче бути моїм другом. А потім я б розповів їй про те, що дівчинка з 8-Г вийшла заміж і всі мої мрії розбилися вщент. Напевно, мама б пробачила мені мою слабкість і те, що інші звуть мене «диваком». А можливо. Коли б вона була живою, мене ніколи й ніхто не ображав би.
Та байдуже. Я не звертав уваги на образи, не мстив і тим паче не виношував злості на тих, хто намагався мене виштовхнути з цього тісного й задушливого світу. Я мовчав, і всі думали, що я слабкий. А я продовжував мовчати доти, поки один відомий професор не розгледів у мені невичерпний потенціал. Після чого й влаштував на ви-сокооплачувану роботу на одне із найбільших підприємств країни. Відтоді все змінилося, і коли б живою була мама, я розповів би їй про свої успіхи й досягнення і про те, скільки заробляв та як бережно ставився до заробленого власною працею. А також про те, що одружився й думав жити, як усі, але не зміг, бо не кохав. Постійно пам’ятав дівчинку з 8-Г і не зміг жити з нелюбою. І як добре, що мама ще змалечку навчила мене пам’ятати. Саме про це б і розповів їй.
Моя мама приїхала в місто з села. І, мабуть, саме тому спочатку її історія нагадує казку. Адже зі звичайної сільської чотирнадцятирічної дівчинки вона перетворилася на відому жінку. Але почну спочатку.
Моя мама називалася Ребекою. У неї було надзвичайно гарне й рідкісне на ті часи ім’я, яке їй неодноразово доводилося захищати перед іншими — незнайомцями, владою, сусідами й просто заздрісниками. Вона виросла у звичайнісінькій сім’ї й у дитинстві нічим не вирізнялася серед своїх братів і сестер. Але тільки-но закінчила сільську школу, вісім класів, то зрозуміла, що не зможе залишатися тут. Одного вечора, відверто поговоривши з рідними й отримавши згоду на те, щоби покинути батьківський дім, вона зібрала невеличку торбинку й подалася до міста.
Батьки моєї мами були людьми віруючими й у всьому довіряли Господові, тому відпустили доньку, сподіваючись, що та відшукає щастя й не повторить їхньої злиденної безталанної долі і що Бог боронитиме її від злого.