Я усвідомлював, що росту без батька, але ніколи не запитував у Ребеки, чому так. А вона ніколи не приводила додому чоловіків. Любила Г енріха й була холодною до інших, хоча кількість кавалерів та охочих узяти її за дружину, навіть із чужою дитиною на руках, лише збільшувалася.
Вона загинула безглуздо. У катастрофі, що трапилася на залізниці. Того весняного дня Ребека поспішала на зустріч до знайомої, яка зателефонувала й сказала, що знає, куди переїхав Генріх і як його знайти... Моя мама була сильною жінкою в усьому, окрім одного: вона й далі кохала. І це стало її фатальною помилкою. Ребека так і не дізналася нічого про мого батька.
Я пам’ятаю її похорон, багато-багато знайомих і незнайомих облич. Пам’ятаю, як у найвідомішій газеті про неї написали нарис і помістили некролог. А ще — як усі співчували мені.
На жаль, ані співчуття, ані увага й турбота далеких родичів не змогли замінити мені її — мою Ребеку. А згодом навіть ті, хто намагався допомогти мені, зникли кудись. І я виріс у чужій сім’ї, де зі мною особливо не панькалися і де не навчали, як треба жити. А коли я досяг повноліття, узагалі попросили ставати на ноги самостійно.
Її назвали Ребекою в честь сестри бабці мого дідуся. Вона прожила недовге життя, але навіть за цей час зуміла залишити по собі слід. Її пам’ятають старожили, а також люди, які цінували театр. І її пам’ятаю я. Щовесни їду на її могилу. І довго-довго розмовляю з нею, розповідаю про життя й про те, як зумів дочекатися дівчинки з надзвичайно блакитними та глибокими очима, і про те, що її внучка Тамара найкраща учениця в класі, і ще про безліч-безліч інших речей.
Мені й досі не вистачає мами. Я часто витягую з шухляди свого столу її фотокартку. Тулю до серця й плачу, але так, аби моїх сліз не бачили дружина й донька. Мама навчила мене страждати на самоті й не показувати близьким людям своїх сліз. Я не можу засмучувати найрідніших своєю слабкістю, як і не здатен змиритися з тим, що моєї мами немає серед живих. А вона усміхається до мене з фотокартки, і я відчуваю її дотик, чую її голос, бачу її усмішку. Мені так хотілося би бути таким, якою була вона... Сильним навіть тоді, коли опускаються руки.
Моя Ребека...
Тетяна Новацька. Снігурі
У наш сад, що біля дому, прилітали снігурі. І ми з татом робили годівниці. Снігурі дуже любили сало. І в зимову пору я бачила снігурів майже щодня зі свого вікна — вранці, вдень і ввечері. Маленькі пухкенькі клубочки в червоних камізель-ках. Це пташки з мого дитинства. Пташки, яких однієї із зим я не помітила за вікном... Дитинство минуло, забулося, зникло. Усе було і є таким, як і раніше, — сніг, зима, дивні візерунки на склі вікна, лишень до годівниці, яку щороку робить мій тато, уже не прилітають снігурі. А горобцям не смакує сало, вони залюбки дзьобають пшоно.
Тоді, коли була перша зима мого дорослішання, я перестала робити з татом годівниці. Відтоді жодного разу не бачила снігурів за своїм вікном. Подруга каже, що зими стали теплішими, і пташки в червоних камізельках просто не прилітають в Україну. Снігурі люблять сильний мороз. Можливо, але це все одно не змінює стану речей: дитинство не повернеш, а горобці ніколи не замінять снігурів. Горобці не люблять сала...
...У чайничок із чорним чаєм ми з татом кидали висушені шкірочки мандаринок. І чай пахнув по-домашньому солодко. Мама пекла печиво, і довгими зимовими вечорами, переглядаючи добрі мультики й фільми, пізнавальні й розважальні передачі, ми смакували чай із мандаринами. Я виросла, але так і не навчилася випікати таке смачне печиво, яким частувала нас із татом мамуся. А чай тепер — у пакетиках.
Щойно випадав сніг, укриваючи зів’ялу траву, ми з татом вирушали в походи. На лижах. У нього вони були довгими й «дорослими», мої — маленькими. Тато розповідав мені смішні й не дуже історії, а я ловила кожне його слово, водночас повторювала кожен його рух, жест і погляд. Я так хотіла бути такою, як він. Дурненька. Я й так, як дві краплі води, була схожою на тата.
У нас був свій ритуал прикрашання новорічної ялинки. Тато знімав із шафи коробку з іграшками, обережно кожну з них протирав вологою шматинкою — і ялинкові прикраси виблискували різнобарвними боками, дуже смішно викривлюючи наші веселі обличчя. Іграшки в татових сильних і мужніх руках здавалися маленькими й крихкими, і я щоразу хвилювалася, щоби вони не розбилися.