Я змайструвала скриньку для листівок, у яку напередодні новорічної ночі ми кидали листівки з побажаннями. Скринька мала почесне місце під ялинкою. Тато писав для мене й мами вірші. Згодом я ніколи не читала нічого кращого. А потім і собі почала писати вірші. Тато вмикав магнітофон і записував мої перші проби пера на касету, а я декламувала й пишалася собою, а ще — захоплювалася татом.
Він навчив мене бути доброю, охайною, привітною. Батько вклав у мене свою душу, а я не відразу змогла оцінити його дарунок і турботу. А ще... я щодня спостерігала за тим, як трепетно, ніжно й бережно кохають одне одного мої батьки: як мама самовіддано присвячує себе сім’ї і як тато допомагає їй у всьому. Щодня я ловила їхні сповнені любові та ласки погляди і, мабуть, уже тоді мріяла про таке ж кохання.
Згодом, загубившись у вирі дорослого життя, заплутавшись у собі й своїх юнацьких проблемах, я часто запитувала себе: «Чому те казкове життя вже не повернути?» І довго не знаходила відповіді — обманювала себе вигадками й утішала виправданнями, але навіть собі не могла чесно зізнатися в тому, що дитинство минуло. А з ним відлетіли снігурі й вичерпалися слова для віршів.
Я шукала такого чоловіка, як тато. У кожному залицяльникові, хлопцеві, чоловікові я завжди шукала тата: намагалася розгледіти його риси, його звички, його манеру поведінки. І часто знову й знову обманювала себе, сприймаючи ту чи ту схожість як благословенний знак, як підказку долі.
На жаль, я часто помилялася, і жоден із кавалерів так і не був таким, як тато: жоден не дивився на мене так, як тато дивився на маму, жоден не розумів мене так, як це міг тато, жоден ніколи не віддавався мені сповна, так, як тато мамі.
Мабуть, я дарма гаяла час. Подорослішавши, не могла дозволити собі ніжностей із батьком, соромилася бути по-дитячому наївною й лагідною, але жити без ніжності та любові не могла, тому й шукала їх в обіймах інших чоловіків. Шкода, що жоден із них так і не зміг стати схожим на мого тата.
Подруга каже, що я божевільна: шукати тата серед чоловіків — абсурд. Чоловіки хочуть бачити в жінці жінку, а не доньку, і хочуть бути для жінки чоловіком, а не батьком. Мабуть, моя подруга так і не змогла зрозуміти мене. Я не хотіла зустріти чи знайти точну копію тата, а просто мріяла про чоловіка, який би був таким, як мій тато. Такого, який би не соромився відкритися мені сповна, який би підтримував, любив самовіддано й палко, щиро та назавжди, який би ніколи не зрадив, не підвів, не проміняв на іншу.
Кажуть, що незамінних людей не буває. Неправда. Нахабна й необдумана брехня. Бувають. Наприклад, ніхто ніколи не зможе замінити мені тата чи маму. Це я вже знаю напевне...
...У Володимира є донька Даринка. Він виховує її сам. Мама Даринки, дружина Володимира, трагічно загинула, коли дівчинці було лише два рочки. Сьогодні Даринці одинадцять.
Я познайомилася з ними випадково в супермаркеті біля акційного стенда. Володимир і його донька заповнювали акційну анкету, а я кидала в кольорову скриньку свій бланк. Тоді Даринка невимушено запитала в мене, чи сподіваюся я на те, що розіграш відбуватиметься чесно й прозоро. Я здивувалася її проникливості та недитячому запитанню, утім, не розгубилася й відповіла, що вірю в дива й перемогу. Вона трішки помовчала, а тоді вже звернулася до свого тата Володимира: «Бачиш, татку, я ж казала, розіграш буде чесним». Удруге ми знову зустрілися в супермаркеті, біля того ж акційного стенда. Відбувався розіграш призів. Моє прізвище так і не пролунало, зате акційна анкета Даринки й Володимира потрапила до рук представника фірми солодощів, яка організовувала захід. Вони виграли суперприз. Дівчинка дуже раділа й усе повторювала: «Я ж казала...» А Володимир ніжним поглядом, сповненим любові, дивився на доньку й усміхався.
— Не засмучуйтеся, — сказала мені Даринка. — Наступного разу ви обов’язково переможете. Дива на цьому не закінчуються.
— А я й не думаю опускати рук і продовжую вірити, — відповіла я.
Того дня я, Володимир і Даринка довго гуляли в міському парку, бавилися у сніжки й хованки, ходили на гарячий шоколад і купували безліч різних цікавинок на новорічно-різдвяному ярмарку.
Від дня нашого знайомства минуло три роки.
...Нічого не буває просто так. Усі зустрічі — випадкові чи навіть сплановані — надиктовані нам вищими силами.
Після знайомства з Володимиром і Даринкою в моєму житті відбулося безліч змін. Спілкування з чоловіком та його донькою стало яскравим променем у сірому житті. Я почала по-новому дивитися на безліч речей і життєвих ситуацій. Навіть не підозрюючи, Володимир і Даринка допомогли мені з’ясувати стосунки з чоловіком, із яким я на той час жила, з яким заледве не узаконила свої стосунки і який насправді був лише епізодичним персонажем у моїй життєвій п’єсі.