Тобі моторошно й водночас радісно від того, що знайшла когось надто схожого на тебе. Адже усвідомлюєш, що знайшла те, що шукала протягом довгих, холодних років під серпанком однієї ночі.
Марта Потiшна. Я беру до рук гранат
Я беру до рук гранат, обережно починаю знімати з нього шкірку. Боюся обляпати своє новеньке платтячко й мого листа до тебе.
«Сиджу серед парку, серед тисячі дерев, навколо мене натовп людей. Я обережно дістаю одне за одним зернятка й насолоджуюсь цим довершеним смаком. Поруч зі мною пошарпаний примірник книжки Рея Бредбері. Я знаю, я бачила в тебе в руках його книжки. Сподіваюся, одного дня ти підійдеш до мене й скажеш: «Ось це я вже читав! А як воно тобі?»
Я знаю на пам’ять усі вулички цього парку. Знаю, де ти гуляєш із великим собакою. Я все бачила. Люблю проходити тут щоранку, бо знаю, що ось тут, саме тут із самого ранечка ти будеш іти зі своїм собакою. Ти часто усміхався до мене, а я — до тебе. Ми неодноразово бачилися.
Не знаю, чи здогадуєшся, але, можливо, якось ти щось запідозриш, коли дізнаєшся, що мені зовсім не вигідно ходити щоранку цим парком, бо ходжу на пари я в інший бік міста. Та все ж ти поки що нічого не знаєш.
Я не знаю, як тебе звати. Шкода. Але в мене ти називаєшся Ранковий. І навіть коли знатиму твоє ім’я, в моїй телефонній книжці ти будеш записаний не інакше як Ранковий.
Щоранку ти береш на плечі старий, трошки роздертий рюкзак, одягаєшся завжди відповідно до погоди: не корчиш із себе героя, дбаєш про здоров’я. Інколи бачу тебе з навушниками у вухах, але завжди в доброму гуморі.
Одного разу я вирішила до тебе підійти. У той день ти з’явився з якоюсь дівчиною, і ви так мило щебетали на моїх очах, на очах
у твого великого собаки й огидного пса твоєї подруги. Я не наважилася вам завадити. Просто, за звичкою, усміхнулася, кивнула головою й глянула на твого собаку.
Три дні я не з’являлася. Цікаво, чи ти це помітив? У голові не вкладалося, що в мого Ранкового є якась його особлива Ранкова дівчина. Не знаходила собі місця, чомусь була не здатною зрозуміти, як так може бути? Здавалося ж, між нами існує негласне правило прибувати в цей парк наодинці, наодинці з нього йти. Негіднику, ти це порушив!
Коли настала весна, твій великий собака кинувся своїми лапами на мене, тож того разу я все-таки звернулася до тебе: «А як цього красеня звати?». Ти мило всміхнувся й відповів із дивовижною ніжністю: «Це красуня. І її звати Ніка». Я відчула, що зашарілася від сорому. Я вдавано глянула на телефон і пішла, довго картаючи себе за те, що сталося.
Так проминула весна: мовчазно, але з усмішками. Ближче до літа я вже не зустрічала тебе, але бачила твою сестру з твоїм же великим собакою. Коли дивилася на неї, вона відповідала поглядом, я впізнавала в її обличчі знайомі риси.
Одного вечора я вирішила без усіляких намірів прогулятися нашим парком. Був пізній травень, а ти йшов у футболці й шортах. Побачив мене ще здалеку, усміхнувся. Ти без собаки.
Коли наблизився, то заговорив першим:
— Зараз же не ранок... Не очікував зустріти!
— Я також не очікувала.
— Куди прямуєш? Чи просто прогулюєшся?
— Гуляю. А ти? Чого без Ніки?
— Так би мовити, відпочиваю. А Ніка має переламану ніжку, тому гуляє лише біля будинку.
Несподівано для нас двох небо захмарилось, і сипонув дощ. Ми бігли, і тієї миті я раділа, що змокну. Тішилася, що поруч ти, Ранковий. Ми стояли з добрих півгодини під дахом якогось будиночка. Г оворили про дощ і нашу любов до нього, про грози. А ще про твого улюбленого Рея. Так ми врешті-решт заговорили про нього! І я не знала, коли мені була та книжка ще цікавіша, аніж зараз!
Ти скинув свого рюкзака, дістав звідти сорочку. Глянув на годинник.
— Вибач, маю йти.
Я ще дві хвилини тримала в руках твою сорочку й не могла зрозуміти, що сталося.
Так, я мала твою сорочку. Я любила її, тому часто надягала. Улітку ми рідко бачилися: то я кудись їздила, то ти кудись зникав. Навіть думала, що це вже все — з мого життя остаточно пішов Ранковий. Аж поки я зустріла тебе восени. Підстриженого, поголеного, з усмішкою на обличчі, ще ширшою, ніж раніше.
Ти підійшов до мене, обхопив моє лице руками, глянув у вічі й мовив: «Вгадай, хто сумував усе це літо? Так, це був я». І напоїв мене до дна своїм п’янким, міцним поцілунком.
У той день мені здалося, що світ перекинувся, що все стало навпаки, я відчувала приємний присмак щастя. Відтоді ніколи не нехтувала нагодою пройтися нашим парком. Хтозна, можливо, десь там ітимеш зі своєю великою собакою Нікою...