Та все це відбувалося тільки з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна і щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін у реальності, і перші ж жадібні й жалюгідні спроби його нещодавніх однолітків — адже хвилину тому вони були ровесниками й навчалися в одному класі — негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.
Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурним дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання в коханні, він залишився б разом з усіма, на їхній території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, заходячись від сміху, читати щоночі її листи вголос, зігріваючись ганебністю такого читання.
Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло й різало. У перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обла-дунку, який став на захист дами свого серця, власної та її честі. Він відчував себе вартовим Кохання як такого. Його, бодай що, треба захистити від глуму, брудної цікавості та пліток.
На цьому боці, де тепер стояв Юрко, тримаючи в правиці меча, не виявилося більше нікого, крім милої дівчинки десь далеко-далеко, у сірому будинку на припортовій вулиці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчатка, які ще вчора спілкувалися одне з одним тільки мовою кпин, а нині згуртувалися проти Юрка, його кохання та Кохання як такого.
Усю нескінченну зиму Юрко мріяв потрапити до її дому. Але батьки не помітили, що із санаторію повернулася нова, величезна і щаслива людина, і тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну мандрівку до річкового порту. І лише тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, іти не слід, бо щасливішим, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі в повних води черевиках, він уже не буде.
Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання в коханні, перше в його житті і, мабуть, у житті дівчинки. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме Кохання увійшло в його серце та назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність — здатність любити когось, окрім себе...
І добре, що він не знає номера її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів обіч будинку й попрямував у порт.
Юлія Смаль. Лист із минулого
Василь уважно дивився мені в очі. Так, ніби дійсно сподівався там щось побачити. Що, взагалі, люди розуміють під отим «очі -дзеркало душі»? Просто собі ще один орган. Ніс от не дзеркало душі, а розташований зовсім поруч. Вигадки. Особливо як для учениці хіміко-біологічного класу природничого ліцею.
— Що? — усміхнулася я з-за величезного горнятка з огидно-солодким чаєм, який уміють варити лише в шкільних їдальнях.
— Нічого. Просто в тебе очі, як цей чай. Руді.
— Це неправда. Вони в мене чорні.
— Завжди чорні, а тепер, проти сонця, руді. Гарно так.
— Вигадуєш.
— Ні.
— То що, ідемо гуляти?
— А як же алгебра?
— Що алгебра? Ми вже здали контрольні з цієї теми. Ніхто й не помітить.
— А...
— Ходи, весна. Коли ще прогулювати алгебру, як не сьогодні?
Ми гуляли над Стиром, перестрибуючи повалені після зими стовбури старих верб, обходили обламані гілки, скинуті вітром у химерні купи. Повітря, гіркувате від запахів молодої трави, вогких стовбурів, застояної води, землі, що ще не до кінця прокинулася з морозної сплячки. Над нами в молодій зелені розривалася від весняної радості якась пташка.
— Що ми тут робимо? — запитав Василь.
— Гуляємо, а на що схоже?
— Взуття бруднимо.
— Який ти неромантичний.
— Гм.
— Ну от, прийшли, — я показала на своє улюблене місце. Давно повалений, шкарубкий стовбур такої ширини, що на ньому якраз зручно сидіти, оточений густими заростями аронії. Поруч жебонить весняний струмок, вливаючись у зеленкувату воду старого Стиру. — Гарно?