Неймовірна слизота. Учора була відлига. Замість снігу йшов прикрий і надокучливий дощ. Уночі підморозило, і ось тепер наш шлях скидається на правдиву ковзанку. Це схоже на якусь ірреальну гру. Майже квест, у якому одна команда має непомітно для іншої перейти з пункту А до пункту Б.
Ми не із заліза. Це все вигадки. Може, це козацька люта впертість прокинулася в нас? Бути на палі й жартувати та співати про турецького султана сороміцьких пісень.
Позаду шум, галас, улюлюкання. Жека. Інші, покинуті нами. Невже живі? Ні? Це — сепари. Вони вже дісталися руйновища й нишпорять між бетонними уламками, мов шакали. Швидше! Промінь прожектора промацує шлях до вервечки зігнутих бійців пе-реді мною. І відразу розтривожений рій куль наповнює повітря огидним дзижчанням. Попереду освітлена фарами нашого БТР рятівна смуга, а до неї. двадцять метрів освітленого, мов удень, простору, де кожен сантиметр прострілюється наскрізь.
Лягти. Повзком. Це — наказ. Залишатися живим. Ще принаймні двадцять метрів. Нас підтримують вогнем! Сепари зараз отримають своє! Щось жалке й гаряче впивається спершу в одну ногу нижче від коліна та майже відразу й у другу.
Залишатися живим. Це — наказ.
Не відчуваю болю. Не переймаюся ваготою власного тіла. Відтепер я легкий, мов метелик, і невагомий, мов сонячний промінь, що відбивається від іскристо-білої соляної поверхні Салар-де-Уюні, непорочної, ніби сніг, який щойно випав і ще не встиг прийняти на себе сліди людської присутності.
Ми залишили позаду соляну пустелю. Гірко-солону і зчорнілу від нашого поту, крові та пороху, який випав на наші голови так щедро, ніби манна небесна десь у пустелі між раєм і пеклом. Наша Салар-де-Уюні була направду засмалена до вугільної чорноти — такою запеклою була сила ненависті ворога, такою зухвалою була наша звитяга й небажання поступитися бодай сантиметром рідної землі.
«Розплющ очі... Якщо чуєш мене, дай знати...» Щось тепле й солоне падає на моє обличчя і лоскоче, стікаючи десь за вухо. Голос знайомий, рідний. Десь я вже чув його. У попередньому житті.
Білий простір казенної палати. Ні, це не ефемерний готель, зведений зі сліпучо-білих соляних блоків. Це непоказна совкова лікарня у Дніпропетровську, нашвидкуруч перероблена під військовий шпиталь. Усе це мені стане відомо згодом. А зараз я видихаю наркоз і потроху повертаюся до тями.
Бачиш, я дотримав обіцянки. Живий. Що мені могло статися, залізяці кібернетичній? Говорив тобі, що все буде добре. А ти? Невиправна. Усе поповнюєш запаси Салар-де-Уюні?
Ти глибоко вдихаєш і швидко змахуєш останні сльозинки рукавом білого халата, накинутого поверх джинсового комбінезона, що округлюється на твоєму делікатному животику. Не можу відвести погляду від нього.
Кіборг! Ніби прочитавши мої думки, усміхаєшся ти. Звісно, у нас народиться кіборг. А як інакше?
Береш мою руку у свої долоньки. Тулишся щічкою до неї. Знову зітхаєш. Пообіцяй мені одне й не відводь очей! Хай би де я був, хоч би що зі мною сталося, ти більше ніколи, чуєш, ніколи не перетворюватимеш своє життя на солончак Уюні.
Усміхаєшся. Надула губенята. Відвернулася до вікна. Сто емоцій за мить — у цьому вся ти. І я тебе кохаю. Саме такою й саме за це. Соляна пустеля. Безмежно моя. Безмежно рідна. Безмежно солодка й безмежно солона водночас.
Десь за вікном по-весняному накрапає. А до справжньої весни ще три календарних дні. Зберегла мої листи одним звуковим файлом? Згодом напишеш книгу про нас із тобою, про наше нове життя, про минулу війну, про прийдешній мир і назвеш її... Звичайно, ти назвеш її «Соляна пустеля».
Ірина Мацко. «Недільний тато, або Дорога прощення
Листи до батька, які так і не були надіслані
Лист перший. Любов. «Вези мене швидше!»
Привіт, тату...
Снігове місто тихо спить після важкого робочого тижня. Лишень до мене сон чомусь не йде. Очима, повними сліз, удивляюся через замерзлу шибку на засніжене подвір’я, де лисий ліхтар щоночі зриває чорну панчоху з дитячого майданчика.
Блимає, миготить.
Ніби підморгує...
Слід на снігу від дитячих санчат ще помітний.
Я знаю, звідки він, адже сьогодні весь вечір погляд блукає тільки там — на майданчику. А в мене все з рук валиться, не клеїться.