Ліна ковтнула сентиментальні сльози й усміхнулася Валентинові Никифоровичу:
— Дякую вам!
— Та пусте, — усміхнувся той у відповідь, заїжджаючи на парковку перед університетом, — ось ми і приїхали!
— Дуже дякую вам за те, що підвезли, і за... — Ліна сором’язливо опустила очі, — і за ваші слова. Гадаю, мені треба було почути їх саме у День Валентина! Бажаю вам гарного дня! І бережіть листа!
Дівчина простягнула маленький конверт сивочолому Валентину Святому. Той обережно взяв його з її рук і почав ховати в нагрудну кишеню куртки. Почулося тихе хрустке шарудіння. Валентин Никифорович здивовано повів бровою й дістав із кишені фантик від шоколадної цукерки «Кара-Кум».
— Бачите? — радісно скрикнув він до Ліни. — Це фантик від цукерки, що їх вона завжди клала мені в усі можливі кишені! Наш улюблений «Кара-Кум»!
Ліна захоплено дивилася на старого, але такого щасливого чоловіка, і думала, якщо й існує на світі Святий Валентин, то він має бути саме таким! Вона ще раз попрощалася з дідусем і помчала в університет. Настрій у неї був пречудовий!
Заняття того святково-романтичного дня минули швидко. Дівчата ходили красиво вдягнені та мрійливі, а хлопці чомусь усі без винятку були загадковими. Ліна отримала кілька позитивно-романтичних дружніх меседжів від подруг із побажаннями зустріти справжнє кохання, і на диво цього разу вони її не дратували і не викликали почуття жалю до себе. Сьогодні вона просто була вдячною. Цьогорічний День Валентина став особливим у її житті. Дівчина з упевненістю тепер знала, що кохання є! Воно завжди десь поруч! Треба лише дочекатися його!
Уже майже вечоріло, коли Ліна вийшла з університету. Повітря було щільне, морозяне і свіже. Дівчина згадала про шалик, який забула вдома, і взялася шукати в кишенях своєї сонячної куртки рукавички, аби зігріти руки від лютого холоду. Але їх не було!
— Що ж таке, я ж брала їх уранці з дому! — бідкалася дівчина, обдивляючись усі закапелки кишень і наплічника. Але рукавиці немов розчинилися!
Раптом вона згадала, що поклала їх на панель у чорному поза-шляховику Валентина Никифоровича, коли читала листа. Ет! Як вона могла їх там забути? Наступною прилетіла думка про те, що автівка могла б ще стояти там, на стоянці. Вона кулею помчала туди, наче не звичайні рукавиці забула, а кусні золота. І направду, наближаючись до того місця, де вранці висадив її пан Валентин Святий, вона побачила, що величезний чорний монстр якраз повільно від'їжджає! Що є сили вона рвонула вперед, наступом на автомобіль:
— Зачекайте!!! Зачека-а-а-а-а-йте! Валентине Никифоровичу, я забула у вас у машині свої рукавички!
Ліна встигла добігти до автівки та постукати у вікно пасажира. Машина загальмувала й зупинилася. Дівчина рвонула на себе двері й завмерла. За кермом у салоні авто сидів абсолютно незнайомий симпатичний молодий чоловік і здивовано-питально на неї дивився.
— А де... дідусь? — тільки й спромоглася промовити Ліна.
— Дідусь? — повторив за нею хлопець.
— Валентин Святий! Тобто Святий Валентин! Тобто Валентин Никифорович! — заплуталася вона в іменах і прізвищах.
— Дідусь уже поїхав додому. Сказав, що хоче прогулятися й купити собі шоколадних цукерок.
— «Кара-Кум»? — радісно розквітла Ліна.
— «Кара-Кум»! — бадьоро підтвердив незнайомець і ошелешено запитав: — А ви звідки?..
— Звідки знаю? — грайливо промовила на свій подив Ліна. — Я навчилася робити блискуче правильні висновки. До того ж сьогодні День Святого Валентина, і в повітрі кружляє не лише сніг, а й магія! — Ліна зіщулилася від холоду й похукала на свої задубілі руки.
— Ви змерзли? Будь ласка, сідайте, я підвезу вас додому. Мене звати Валентин.
— Ви жартуєте? — розсміялася Ліна від несподіванки.
— Жодних жартів! Самі казали щойно — сьогодні особливий день. Прошу, сідайте, на вулиці зимно.
Ліна рішуче вмостилася збоку. На панелі просто перед нею лежали її рукавички, забуті вранці. І фантик від цукерки «Кара-Кум».
— Ну що, поїхали? — підморгнув їй Валентин.
— Поїхали! — дзвінко промовила Ліна.
Олександра Орлова. Відкрити в разі сімейної сварки
Ось, мамо, цей день настав! Ні-ні, я не дзвонитиму тобі, щоби жалітися, — я для того надто горда. До того ж як про це розповісти, коли сварка почалася з нікчемної дрібниці, а потім виросла в такий вихор взаємних образ та докорів, що соромно й згадати. Але, так, ти попереджала, що рано чи пізно ми посваримося, і так воно й сталося. Чекай-но, ти ж навіть мені лист для такої нагоди написала, а я його слухняно зберегла! А ось і він — короткий нотаток від тебе і простий конверт із написом: «Відкрити в разі сімейної сварки!»