У фойє нікого. Тільки продавець квитків, обіпершись на поручні, стояв, смиренно очікуючи закінчення сеансу. Я присіла на диванчик, що стояв у кутку, щоби хоч трошки вгамувати хвилювання і стримати сльози, які лилися попри мою волю. Мене з головою накривала хвиля жалю... до себе.
— Дівчино, вам погано? — продавець квитків ніби прокинувся й підійшов. Присів поруч.
— А що, можна отак вистрибувати із сеансу, ридаючи від щастя? — гостро кинула я, ненавидячи в той момент усіх чоловіків на світі, ніби це вони були винні в тому, що я така роздратована, що в мене нема батька, який би мене розрадив, і що я маю від цього болючу рану, яка нагадує про себе щоразу, щойно я чую слово «тато».
— Звісно, ні. Але були й такі. Я багато випадків тут бачив. А тобі скажу: усе в житті так, як має бути. Усім нам даються труднощі, одним — менші, іншим — більші, але завжди свої труднощі та свій біль найближчий та найболючіший. Душевна рана, яку ти маєш тепер, — твій хрест. Знаєш, як відбувається в організмі? Він сигналізує про проблему та необхідність лікування саме болем. Отак і з тобою. Коли відчуваєш неспокій у душі — це сигнал, що ти мусиш зрозуміти, прийняти та відпустити те, що викликає в тебе сльози образи, розпачу, розчарування. Лише завдяки прощенню та подяці позбавишся недуги зовсім.
— Звідки ви знаєте, чого я плачу? — не плануючи відкриватися незнайомій людині, спересердя кинула я. Теж мені психотерапевт...
— А я й не знаю. Ти це знаєш, а рецепт цей від будь-якого болю душевного дієвий. Подумай... — займаючи своє місце за квитковою касою, промовив він.
На сеанс я більше не повернулася. Дочекалася подруг, заспокоїлася й поїхала додому. Та з думок не йшли слова: «Це твій хрест...»
Лист сьомий. Голод. «Для тебе...»
Це знову я, тату.
Маю розповісти, поділитися. Хоч би тут. Мене визнали найкращою, уявляєш?Найкращою серед підприємців року в нашому місті. А наступного року, можливо, і на всю країну подадуть виборювати місце найкращої.
Чуєш ? Найкращої...
Тільки от чомусь щастя не відчуваю. Не моє це. Поки йшла вперед, боролася, ночі не досипала, працювала, щоби стати тією найкращою, — усе добре було. Ніби й цього хотіла. Забирала цей час у сім’ї. Прагла тільки вперед, навіть не замислювалася, що це таки не моє. А от тепер, коли досягла, зрозуміла: я все це робила для... тебе. Так, для тебе. Щоби ти дізнався, щоби донесли до тебе вістку про мій великий успіх, і ти пишався, радів мною і, головне, — зустрів та сказав мені про це, сказав: «Я пишаюся тобою, доню. Я завжди знав, що ти найкраща». Оце й була надмета.
А я ж, як і ти, — про театр мрію, сцену. Вживатися в ролі, проживаючи щоразу нове життя, відчувати в собі безліч людських емоцій, характерів, образів, а тоді ловити захоплені погляди глядачів, купатися в їхніх емоціях. Убирати в себе енергію овацій і знову, знову ставати іншою.
Знаю, ти розумієш мене. Лише ти... І лише так, як я це відчуваю. Адже ти також прагнув.
Але я й цього досягну. Досягну попри все, не зважаючи на жодні перешкоди. І тоді вже ти справді дізнаєшся про мій успіх і скажеш слова, на які я так чекаю...
Маленька донечка запхикала в колисці, кривлячи носика. Прокинулася.
— Бачиш, доню, знову я забираю час, який має бути твоїм. Колись ти виростеш. І я дуже хочу, щоби ти була щасливою, займалася тим, що тобі до вподоби, не прагнула нікому нічого довести, а просто знала, що ми тебе любимо.
Бувай, тату.
Лист восьмий. Злість. «Операція»
Вітаю, тату.
Сьогодні вперше в житті відвідала психолога. Говорили про найбільший мій біль, який переслідує все життя. Говорили про тебе. Виявляється, дуже багато в мені залишилося від тієї маленької ображеної дівчинки. І мені довелося знову стати нею...
Вона, ця маленька дівчинка, сиділа навпроти й дивилася просто мені у вічі. У душу зазирала. А я спробувала побути на твоєму місці, на місці батька.
— Що можете сказати цій дівчинці як батько?