— Я люблю тебе, доню. Люблю і завжди любив. Ти для мене найкраща та найкрасивіша, — вирвалися в мене слова, зовсім неочікувано, але так щиро й відкрито.
— То чого ж? Чому? — рвалося з глибини моєї свідомості, коли я знову перевтілювалася в маленьку дівчинку. І сліз несила вже було стримувати. У горлі застряг величезний клубок, який не те що говорити, дихати не давав. Його просто неспромога було проковтнути.
— Тепер знову на місці батька... говоріть усе, що спадає на думку, — підштовхувала мене психолог.
— Доню, я розумію, що з тобою відбувається, і я дуже завинив перед тобою. Пробач мені, якщо можеш. Знай, що я дуже люблю тебе, завжди любив. Я пишаюся тобою. Ти найкраща для мене у світі. Але, зрозумій, я також людина. Я проста, звичайна людина, а не супермен чи ідеал, як ти собі уявляєш, як би хотіла думати. Так, я робив помилки й роблю їх, як і кожен із нас. Але ти — частинка мене, навіть якщо я не з тобою. Ти дуже багато взяла від мене і маєш знати, що ти завжди в моєму серці, у моїх думках.
— Ну от, і що відповіси батькові?
Тепер знову мала відповісти маленька дівчинка. Пересилюючи себе, щоби проковтнути клубок у горлі, я промовила:
— Так, тату, я розумію тебе. Більше не тримаю образи. Я лише хочу це справді почути. Бачити тебе, відчувати, що ти є в моєму житті.
— Чудово. От бачите, у вас усе вийшло. Тепер залишилося прийняти це. Ви самі ж озвучили те, що мав би сказати ваш батько, — підсумувала психолог.
— Але ж я могла сказати лише те, що хочу почути. І це було дуже важко... — не здавалася я.
— Ви сказали те, що відчували. І це правда. Так, це важко. Це, так би мовити, «операція» для вас, але далі все буде чудово. Головне, не бійтеся озвучити батькові те, що зараз йому сказали. Попросіть брати участь у вашому житті, хоч би скільки років вам було.
Так і трапилося.
Отож, тату, я дуже скучила й хочу частіше тебе бачити.
««Операція» була вдалою...
Лист дев’ятий. Реабілітація. «І сльози на очах...»
Привіт... Тату, тепер я знаю, що все буде добре.
Після розмови з тобою...
— Чому ти плачеш, мамо? — знову і знову запитував мене син після того, як я поклала слухавку.
— Нічого, рідний. Це так, тато телефонував...
— Твій тато? І що? Чого ж тут плакати? Чи щось погане трапилося?
— Ні, сонечко, нічого поганого. Усе добре. Тільки сльози ллються.
— Напевно, від любові.
— Так, маленький, від любові...
— Розкажи мені.
— Розкажи... Це був довгий шлях, сину. Був біль і розчарування, порожнеча й безвихідь, голод, безсилля. Хотілося зачинити думки, що не давали спокою, замкнути, заховати глибоко в пам’яті, викинути ключі. Та щоразу якась сила виймала їх зі сховку, і знову й знову боліло серце. А потім було порозуміння. Через проживання болю, через зустріч «очі в очі», хоч і уявну. І час. довгий ще час потрібен був, аби прийняти, зрозуміти й відпустити.
— А зараз чому плачеш?
— Якщо рана велика, то хоч і вдала операція, а реабілітація ще довго триватиме, поки загоїться шрам. Та й той ще нагадуватиме про себе, щемітиме, нитиме, коли рану зачіпатимуть. Так і тут. Не можу ще спокійно сприймати... плачу щоразу, коли чую у слухавці: «Доню». Та це минеться, і залишаться тільки радість, легкість і вдячність.
Син міцно обійняв за шию.
— Люблю тебе, матусю. Ти в мене найкраща... Знаєш?
Лист десятий. І знову... Любов. «Дякую»
Давно не писала. Вибач...
Багато за цей час трапилося. Я вже зовсім доросла, дітки вже підросли, он мене доганяють. Розумні, талановиті, найкращі. А таланти ж твої, мені трохи перепало, а їм — як багатий посаг. Нехай на добро буде.
Я щаслива. А все тому, що не болить мені вже. Зрозуміла, відпустила і прийняла.
Хочу подякувати...