Лариса неквапом минала ці весняні сюжети, намагаючись довго не затримуватися на них поглядом, але не могла, бо типові міські картини поставали перед нею ніби вперше. Останні роки, згаяні в одноманітті електронних листів, безрадісних вікон інтернет-сто-рінок і рутинних вилазках до крамниці незмінними путівцями, далися взнаки: жінка погано розуміла, що відбувається довкола. Кудись неслися люди й собаки, ширяли небом птахи, торохкотіли маршрутки з автобусами, усе це видавало сотні тисяч звуків, дратуючи та ваблячи водночас. Згадалася репліка одного з героїв літературних творів, що їх вона прочитала за часів студентства чи не мільйон: «Нічого дивного, Джоне! Це просто життя». Навряд чи можна було сказати краще.
Проминаючи невеличкий риночок, Лариса замислилася, чи не докупити чогось до свого свята. Думка загалом досить нерозважлива, бо ж невідомий Б. природно мусив про все подбати, але раптом дуже захотілося вина, причому напівсухого червоного. Його вона полюбляла пити на свої дні народження — тоді, коли це свято ще щось важило для неї, — тому саме воно досить добре доповнило би теперішню дату. Тим паче таємничий шанувальник цілком міг узяти щось інше або ж узагалі не замовити нічого, а який же ювілей без вина?
— Скажіть, будь ласка, ви маєте червоне напівсухе? — поцікавилася Лариса у бабусі, чия ятка була не так заставлена, як захаращена різнокаліберними пляшками з домашніми винами.
— Сорок гривень за літр. Вам яке — міцніше чи легше?
— Давайте міцнішого, — вирішила Лариса, дістала із сумочки гаманець і автоматично, не замислюючись над безглуздістю такої дії, простягла кредитну картку.
— Що це? — не зрозуміла продавщиця.
— Гроші... тобто... — жінка квапливо заховала кредитку назад до гаманця. — Ви не приймаєте картки, так?
Старенька нагородила клієнтку сповненим нерозуміння поглядом: чи ви, тьотю, бува з мене не знущаєтеся? Лариса звикла розраховуватися за продукти в крамниці карткою, а рахунки сплачувати через Інтернет і геть забула, що десь буває інакше.
— Перепрошую. Я... я до банкомату збігаю та скоренько повернуся, — із сорому вона була ладна запастися крізь землю тут і зараз. — Вибачте мені, будь ласка.
Та Лара пішла не до банкомату. Вона, зотліваючи з ніяковості, заледве не бігом кинулася геть у нетрі ринку й за декілька хвилин вихопилася на проспект із іншого виходу. Цей світ — із усіма тутешніми маршрутками-автобусами, людьми, собаками й птахами, що їздять-бігають-літають невідь-куди — був невимовно чужим. Складалося враження, буцім її змусили бавитися у складну гру, не пояснивши правил, і зараз Лариса силкувалася не те щоби виграти, а бодай із тріском не провалитися в усіх на очах. Виходило це кепсько, щиро кажучи, і тепер єдиною мрією було забитися у свою нірку, замкнути вхідні двері на всі замки та втупитися в екран комп’ютера.
— Смикнув же лихий погодитися на це! — ремствувала вона вголос, не зважаючи на здивовані погляди перехожих, доки шукала очима зупинку. Туди мусить прибувати транспорт, що завезе її хоч кудись — подалі від усього цього гармидеру, в якім вона почувалася учасницею похоронної процесії серед веселого карнавалу.
Жадана зупинка знайшлася за черговим рогом — просто навпроти готелю «Україна». Лариса сама не помітила, що внаслідок поневірянь завулками опинилася вельми близько до кінцевої мети своєї вилазки, хоча тепер про її відвідування не могло бути й мови. Зону комфорту жінки порушили найжорстокішим чином, причому всі відразу, але ніхто зокрема, і тепер її переповнювало лише одне бажання — забратися до свого барлогу, де все звичне, вивчене роками й абсолютно не несподіване.
Потрібної маршрутки не було хвилин із десять, і Лариса поволі заспокоювалася. Справді, невже така дрібничка, як брак готівки в гаманці, могла отак запросто загнати її — випускницю філологічного факультету, успішного копірайтера й дорослу вже Ларису Петрівну Бахмутову — на слизьке? Дзуськи! Лишень раз у житті їй було по-справжньому ніяково, коли вона зомліла просто під час захисту диплома, але тоді це трапилося винятково через перенапруження вкупі з недосипанням, аж ніяк не через хвилювання.
— Ви заходити збираєтеся? — обурився якийсь чолов’яга позаду Лариси, і та зрозуміла, що застигла в роздумах просто на першій сходинці маршрутки, блокуючи таким чином вхід-вихід для інших пасажирів.
— Ні. Це не мій автобус, — відказала вона, потому зійшла назад на зупинку й мовчки провела маршрутне таксі, що зникло на наступному перехресті, сповненим рішучості й навіть злості поглядом.