— На моє ім’я має бути зарезервовано номер. Подивіться, будь ласка.
— Як вас звати?
— Лариса Бахмутова.
Панянка почала клацати своїм комп’ютером, а її колега спрямував погляд кудись під стійку: він чи то читав там щось, чи то просто знічев’я розглядав власні черевики.
— Так, пані Ларисо, на вас на сьогодні-завтра зарезервовано й оплачено триста тридцять третій номер. Антоне, подай-но ключі!
Хлопчина заходився копирсатися в шухляді, а Ларису так вразили останні слова рецепціоністки, що вона схопилася за стійку, аби не ковзнути додолу. Знову Антон, знову триста тридцять третій номер!
— Із вами все добре? Ви якось зблідли...
— А, так, усе гаразд. То, певно, мене трішки заколисало в дорозі.
— Для вас тут іще записка. Ось, — дівчина простягла маленький аркушик.
Лариса квапливо розгорнула його та прочитала: «Я буду десь після шостої вечора. Раджу поки прогулятися містом. Оглянь фортецю: вона чудова. І в жодному разі не ходи снідати до того кафе, що через дорогу! Б.»
— ...не спорт і поповнити пакети, ось він.
— Перепрошую, що? — отямилася Лариса.
— Я кажу, що мені потрібен також ваш паспорт, і ще ви маєте заповнити анкету гостя.
— Звичайно. А скажіть, будь ласка, хто саме передав вам записку? Якою була ця людина?
— На жаль, не знаю, — дівчина знизала плечима, — бо ми з моїм колегою заступили на роботу буквально півгодини тому, а це передавали ще попередній зміні. А що, щось не так?
— Та ні, усе гаразд, — відповіла Лариса. — А чи не порадите ви, де тут можна було б поснідати? Тільки, будь ласка, не оту смердючу забігайлівку на тім боці вулиці!
Кам’янець-Подільський прокидався по-провінційному мляво, ніби до останнього не бажаючи розплющувати давні очі. На дорогах лише де-не-де можна було зустріти машини, людей на вулицях
майже не було, коли не брати до уваги «цілодобових» п’яничок, а між тим уже добігала восьма ранку.
Лариса прогулювалася абикуди, не особливо переймаючись, де зрештою опиниться. Усе довкіль — і ці невисокі будиночки, які аж лементували про потребу капітального ремонту, і самотні перехрестя з діловими світлофорами, і затулені забалоненими ролетами вітрини — навівало на неї ледве вловиму ностальгію; саме так багато років тому вони разом із батьками гаяли ранковий час в очікуванні на відкриття якоїсь забігайлівки з дешевими, одначе ситними сніданками. Як вона, до слова, називалася? А втім, навряд чи вона проіснувала стільки часу, та й розташування згубилося десь серед заплетінь пам’яті.
Пам’ять. Кладовище. Мама...
Звідкись знову пробивалися спогади, які могли дуже швидко перекреслити всі плани на кілька днів уперед. Лариса вирішила гнати їх геть, як надокучливу муху, зосередившись на чомусь іншому — приміром, на голоді.
Місцеві заклади громадського харчування ніби змовилися й відчинялися лише з десятої по буднях, по вихідних же взагалі в найліпшому разі з дванадцятої. Була саме неділя. Ані тобі якоїсь цілодобової кафешки, крім огидних наливайок, ані хай котроїсь ятки з нехитрими наїдками на кшталт сендвічів чи гамбургерів. Скидалося на те, що місто воліло заморити голодом ранкових туристів.
Проминувши якийсь торговельний центр (теж зачинений), Лара опинилася на простокутному майдані. Обіруч вулиці, що нею вона простувала, рясніли менші й більші кафе, а через дорогу саме починав розкладатися риночок. «Центр, очевидно, — вирішила вона, — і тут точно має бути хоча б щось відчинене».
Цим «щось» виявилася невеличка піцерія з кумедною назвою «Синьйор Помідор». Усередині сиділо трійко осіб, дарма що на дверях зазначалося «Працюємо щодня з 10:00 до 22:00». Але ж якось ті люди потрапили всередину, чи не так? Трішки повагавшись (раптом то працівники снідають?), Лариса смикнула двері на себе. Ті слухняно відчинилися, і заспано дзеленькнув дзвіночок на одвірку.
Якби хтось навмисне шукав, куди б зайти та пореготати, то це місце пасувало якнайкраще: долівка мерехтіла різнокольоровими кахлями, стіни було пофарбовано ядучо-зеленим, а просто межи круглих столиків на великому кріслі засідала м’яка іграшка — великий червоний помідор, що грайливо усміхався. Колориту додавала ще й «Макарена»: музика лунала з підвішених до стелі дешевеньких колоночок.
— Доброго ранку! — привіталася невисока брюнетка, яка протирала шинквас. — Зазвичай ми не працюємо так рано, та вам пощастило, бо сьогодні плануємо натомість раніше зачинитися. Будь ласка, підходьте, замовляйте: меню на стіні.