Б.»
Цієї ж миті задзвонив готельний телефон. Лариса рвучко повернулася на звук, зачепивши рукою відкорковане вино. Ще одна пляшка розбилася та розплескалася підлогою.
— А щоб тобі...
Телефон продовжував дзвонити бридким пластмасовим дзеленчанням. Не думаючи про те, що номер унаслідок її лишень двадця-тихвилинного перебування вже нагадував зону бойових дій, Лара взяла слухавку.
— Так?
— Добридень. Ларисо Петрівно, це ви? — запитав незнайомий чоловічий голос.
— Так, це я.
— Вас турбують із рецепції. Тут сталося дещо дивне.
— У якому плані — дивне? — не зрозуміла Лариса. Можливо, хтось із сусідів почув удари пляшок, інколи подібні до пострілів із пістолета з глушником, і розповів про це адміністраторові?..
— Щойно забіг якийсь хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадця-ти, дав залізничного квитка, попросив занести його вам і, нічого не пояснюючи, утік.
Лариса аж усміхнулася. Це було так притаманне Б. — передати щось комусь через когось.
Зі слухавки тим часом долинуло:
— Ви бажаєте, щоби я підніс його вам зараз, чи ви спуститеся й заберете?
— Будь ласка, занесіть, — Лариса прикинула, що не витратила під час подорожі жодної копійки, за винятком сніданку й таксі, і додала: — І прихопіть, будь ласка, помаранчевого соку, — вона оглянула свій номер: — Залиште все це під дверима, бо я щойно з душу.
— Ти зайнятий?
— Ні, Ларо, я можу говорити. Щось сталося?
— Так, сталося, Марку, — заплакала Лариса у мобільний, — бо я маю комусь виговоритися. Маю поділитися своїм болем, випустити його, бо він смокче мене зсередини, як паразит.
— Так, звісно, поговорімо про це...
— Не по телефону! Приїзди до готелю «Чотири сезони», де сьогодні висадив мене. Вулиця. як там її? Червоноармійська, тридцять три, триста тридцять третій номер. Я сказала на рецепс... коротше, тим, які в холі сидять, щоби тебе пропустили.
— А як же твоя зустріч?
— Забудь за ту зустріч! Усе поясню. То ти приїдеш?
— Буду щонайбільше за двадцять хвилин.
— Я чекаю, — схлипнула Лариса та натиснула кнопку переривання зв’язку.
Решта вечора запам’яталася їй погано. Приїхав Марко, вони довго розмовляли — про її матір, про те, що з нею зробили ті покидьки, про те, як важко їй ведеться дотепер, дарма, що сталося це понад три роки тому, про її батька, який з’їхав жити до села і з яким вони дуже рідко зідзвонювалися.
Марко втішав її, як рідну, неймовірним чином добираючи слова — не такі, що їх здатен промовити перший-ліпший, а правдиво чудодійні.
Здається, якоїсь миті саме Лариса побачила в його очах не лише друга, а й декого понад це.
Лара засинала на грудях Марка, відчуваючи себе майже щасливою.
Далі — сама темрява глибокого сну.
Після такого вечора Лариса проспала потяг, який одійшов на Київ заледве по півночі. Утім, її заощадливість виявилася корисною штукою, поготів укупі з «Бла-бла-кар» жінка виїхала в обід новеньким «Опелем» разом із дуже приємним подружжям, яке заледве не всю дорогу гомоніло про особливості вирощування різних рослин в умовах балкона міської багатоповерхівки.
Раніше був найприємніший за останні більш як три роки ранок. Марко так само не потрапив у свій поїзд, тож вони дозволили собі добряче відлежатися, насолоджуючись тим, що не треба кудись прожогом бігти, щось вирішувати, із кимось зустрічатися, вирішувати дріб’язкові буденні питання.
Душ, сніданок у номер («Це входить у вартість», — запевнив адміністратор телефоном) — щоправда, на одну персону, проте вони цілком успішно розділили його на двох.
Було також і довге прощання на пероні автовокзалу, звідки Ларису мусили забрати знайдені через Мережу попутники.
— Ми ж іще побачимося, чи не так? — питала вона пошепки, не полишаючи Маркових обіймів.
— Звісно. Ми обов’язково зідзвонимося! Спершу я порозв’язую деякі нагальні робочі питання, а відтак муситимемо щось вирішувати.
— Щось вирішувати? — Лариса ніяково всміхалася. Далебі, із цією людиною, яка подарувала їй миттєвості справжнього життя, а не животіння, вона ладна була вирішувати що завгодно.
— Так. Але спершу — робота...
І от, вона сиділа в салоні «Опеля», що нісся порожніми шляхами в напрямку Чернігова (навіть без зупинки в Києві), розглядаючи довколишні пейзажі та мало переймаючись діалогом подружжя, яке саме дискутувало, чи варто підв’язувати кімнатні помідори. Вона була просто щаслива, невимовно й щиро щаслива, і здавалося, немов жодних проблем ніколи не було. Навіть про смерть матері вона наразі могла думати як про подію з минулого, а не як про надокучливого привида, що переслідував її останніми роками.