— Я так не можу. Я на той рік знову піду вступати. Ну не моє воно, мамо, не моє!
— Доню, — кажу, — я ж чого тобі оце дзвоню. Тут Людка конверта знайшла з Академії. Вони хотіли тебе брати, а він у Катрі згубився. Тут, у нас на пошті. Марицю, ти не плач. Я собі от що думаю. Треба їм усе розказати. Може, тебе приймуть?
— Мам, — схлипує Марічка, — ну яке там приймуть! Пізно вже... -і ще гірше в плач.
Я вже й пожаліла, що сказала: так дитина побивається... Але вспокоювала її:
— Марицю, ну, вони ж теж люди, теж дітей мають. Я приїду, підемо, поговоримо там. Може, ще якось воно все владнається.
Так ми поговорили, і пішла я в столицю збиратися. Васько мій злий був, що й не сказати:
— Поламаєш долю дитині! Ну куди той еколог? Це ж хоч вивчиться, то люди будуть. Може, у райцентр візьмуть, на завод.
— Поламаю, як не поїду. Василю, не мороч мені голови, я поїду!
Марічка мене зустріла на автостанції, та й ми зразу — в Академію. Уперед нас зовсім пускати не хтіли, але показала листа, то потому відправили нас на кафедру. А там жіночка така була молоденька, сама як студентка. Вислухала нас, на Марічку мою подивилася, стала дзвонити всім. А потім повела нас у якийсь кабінет. Сидів там чоловік із борідкою й мудрими очима. Я побачила його та думаю: «Такий мою Марічку не образить». Розповіли ми йому все. Він ще попитав усяке в Марічки, про школу, про те, як вона вчиться тепер, що думає на потім, і каже мені:
— Несіть документи, — і ще потім жіночці-як-студентці: — Зробите наказ.
Моя Мариця сиділа ні в сих ні в тих, — повірити не могла.
— Завтра приходьте на пари, — сказав Марічці чоловік із мудрими очима. — Вам треба багато надолужити.
Тут Марічка моя таки повірила, так зраділа, що вам і казати, і дякувала всім.
— Дякуємо, В’ячеславе Степановичу, — сказала жіночка-як-сту-дентка і вивела нас.
Розказала потім, що і як робити. Ми з Марічкою кожне слово ловили, а доня ще й записувала. Потім ще кілька днів носилися ми з тими папірцями. Але довго я бути не могла — додому, до хазяйства треба. То ще потім і Марічка моя сама набігалася. Але як проводжала мене, така була — аж світилася! Я думаю: «Слава тобі, Боже. Дитина хоч на дитину схожа стала». їхала додому зі спокійною душею.
Моя Марічка лист дотепер береже. Каже, що він їй усе життя перевернув. А я згадаю те все й думаю: «Таки правда».
Галина Яценко. Листи з бабусино скринi
Вона, мабуть, уважала себе господинею нашого дому! Дебела, рожевобока, у вбранні з охристої міді, гонорово стояла на покутті. Усі, хто заходив до нас у гості, вважали за честь посидіти поряд із нею, поплескати по дзвінких боках та, прицмокуючи язиком, приказати: «Красуня! Справжня австріячка!» І переважно ніхто не знав, що її внутрішній світ значно багатший за зовнішні оздоби. Уже майже ціле століття вона мовчазно берегла таємниці нашого роду — розмиті рікою часу світлини, старі вишивані сукні та сорочки, лапсердаки, що несли в собі тайни хрестин, шлюбу, перших причасть, віночки, які досі зарум’янювалися, коли згадували перші поцілунки їхніх власниць, документи про освіту на папері, технологію виготовлення якого вже ніхто не пам’ятав... Вона вміщала в собі декілька життів, бо була скринею бабусиної бабусі.
Скриню, зазвичай, відчиняли раз на рік — на день святого Іллі, коли мама виносила провітрити одіж, а тато змащував запірки та петлі. Цей день ставав справжньою казкою для нас, дітей. Ми розглядали бурштинове сонце крізь прабабусине намисто, питали в кованого австрійського свічада, чи бачило воно гарніших дівчат у минулих століттях; шукали в листах, які писав мій прадід із польського війська до своєї коханої (прабабця була донькою дяка, а отже, письменна), пристрасних рядків та зізнань у коханні, але найінтимнішими моментами були «здоровлю сердечно», «цілую в оченята»...
Щоправда, одного року споконвічна традиція була порушена. Мама відчинила скриню взимку, коли мені виповнилося шістнадцять.
— Доню, твоя бабця дуже тебе любила. Шкодувала, що не буде поруч, коли ти виростеш. Тому перед смертю написала чотири листи, які я пообіцяла давати тобі щороку на день народження. Нині тобі шістнадцять, тож я маю дати першого листа! — тремтячою рукою передала невеликий згорточок, що пахнув полином і різдвяними пампушками, зберігав тепло бабусиних долонь, а з рівненьких рядочків та літер лилися потоки незримого світла.